Темна синя вода. Потік

Й свiтитимуться чарiвним сяйвом. Вловлюючи яке чарiвним… е-е-е… телефоном, можна побачити на чарiвному ж… е-е-е… дзеркалi мапу i де знаходишся.

– Та бре, – махнув рукою Іван й вiд’iхав подалi, нiби перебування поруч iз таким брехуном його самого бруднило.

Я знизав плечима й далi переповiдав уже самiй Галi. Та слухала. Й чомусь абсолютно не дивувалась. І навiть спитала, звiдки тi чарiвнi зорi в небi з’явилися, на чому тримаються i хто iх туди закинув.

Я почав пояснювати i зламався на словi «орбiта». Цебто, вдалося так-сяк пояснити, що це коло, по якому лiтають зорi, але Галя негайно запитала, чому ж вони не падають, i я здався.

Треба було зупинятись, малювати ньютонову гору, на нiй гармату, вiд неi кiлька пунктирних лiнiй, що показували б пострiли з рiзною швидкiстю… нi, нема сенсу. Навiть з сучасних менi дiвчат це зрозумiли б, дай Боже, одна з десяти.

Дев’ятеро лупали б очима й дивувались, який розумний iм хлопець дiстався. І мiркували б, як той розум на службу, щоб для дому i для сiм’i, а не про якiсь там супутники.

Бо нащо вони потрiбнi, супутники тi, краще б пiдняли зарплату. Або тарифи зменшили.

Серед чоловiкiв, до речi, така сама статистика, просто з чоловiками пiд ручку я не гуляю й не забиваю iм баки супутниками.

Тому замiсть гори я змалював перед Галею вражаючу картину досягнень – i метеорологiю, i розвiдку, i телефоннi дзвiнки в Америку, i навiть вiдеозв’язок.

Галя слухала, а я сумнiвався, що вона розумiе; пояснював детальнiше – вона кивала, а потiм хряснула мене так, що я мало з коня не гепнувся.

Словами хряснула, не кулаком. Хоча нi, кулаком так не хряснеш. Довбня потрiбна, та ще й замашна.

– У нас така… тех-но-ложiя… також була, – досить недбало повiдомила Галя, трохи зачекала й добила: – У Софii колись стояло таке свiчадо. Показувало, що забажаеш. Ну, звiсно, пускали до нього не всiх, а лише князiв та первосвященикiв. Ну, може, ще губернаторiв.

Губернатори та князi поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галi на цей анахронiзм – треба було рота закрити, а я не мiг.

Й Ігор не мiг. Може й Альберт не змiг би, але вiн хоч i напружено прислухався, та, здаеться, половини не розумiв.

А вчити треба мову аборигенiв, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у вiдрядження, то вже за тиждень мiг з аборигенами порозумiтися. Звiсно, богословську дискусiю провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хлiб, гукнути напарнику, щоб залiг й розтлумачити дiвчинi, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую – це мiг.