Темна синя вода. Потік

– Дайте копiечку, – сказав, хитро примруживши лiве око. – Тодi скажу.

Ігор знизав плечима, але витяг капшук i монетка полетiла у миттю пiдставлену дiдову шапку.

– Лiворуч вам, – уклонився дiдок. – Он до того лiску, за ним корчма, а далi ще добрi люди пiдкажуть.

І знову завмер, наче робот, якому живлення вимкнули.

Десь я таке вже бачив.

На Хрещатику, на ще не iснуючому Хрещатику, працював, чи то пак, працюватиме колись вуличний блазень-жонглер. Ставив, тьху, чорт, ставитиме перед собою коробку для грошей, братиме в руки рiзнокольоровi кульки, i… нi, не кидатиме.

Аж поки хтось не кине в коробку купюру. От тодi пам’ятник оживе й кiлька секунд кульки покидатиме. Бiльша купюра – бiльше секунд, а як кiнчаеться фiнансова пiдзарядка, то знову замре.

Кумедне видовище. І дядько кумедний. Спiкiрував якось на одну знайому киянку, недбало так спiкiрував – мовляв, ну добре, давай я тебе кудись запрошу. Знiчев’я почав розпитувати про життя, про справи.

– Мабуть, десь у гуртожитку мешкаеш?

– Та нi, у квартирi, – вiдповiла трохи здивована дiвчина.

– Мабуть, в маленькiй, з батьками?

– Та нi, в трикiмнатнiй… сама, – це вже сказала, розумiючи, до чого вiн хилить.

А далi… далi вiн запрацював, як наче йому в коробку сто доларiв кинули. Наговорив комплiментiв, запросив у ресторан, накидав план розважальних заходiв на тиждень вперед.

Засмiялася дiвчина та й пiшла. І блазень пiшов. Тiльки вона – додому, а блазень – куди послали.

Кажуть, перед самою революцiею помер, але то я вже точно не знаю, бо стало менше часу на цiкавi прогулянки.

От i дiд, бач, схожу роботу знайшов, дороговказом працюе.

Ігоревi думки, мабуть, котилися в аналогiчному напрямку, бо вiн посмiхнувся й пробурмотiв щось на кшталт «задовго до джi-пi-ес».

– А що таке джi… пi… як там далi? – негайно зацiкавилась Галя, й Іван також пiдсунувся конем ближче.

– О, – сказав Ігор. – Це така технологiя…

Глянув на Галю, на Івана, на мене – мовляв, допомагай.

– Це чаклунство таке, – пiдказав я. – Дорогу показуе.

– Як у казцi? – посмiхнулася дiвчина, мабуть, вирiшивши, нiби я жартую. – Чарiвний клубочок?

– Чарiвний екранчик… – поправив Ігор, знову глянув на Галю, на Івана, й махнув рукою менi – давай краще ти.

Ну я й дав.

Розповiв про чарiвнi зорi, як лiтають у небi. Цебто, лiтатимуть.