Темна синя вода. Потік

Не дуже, правда, це нам допомогло. Просрав Вiктор Андрiйович всi полiмери, й союз ГУАМ також просрав, а якi були плани, ех…

Хiба що Голодомор не просрав, а навпаки, пiдняв з небуття, за що йому щира дяка вiд живих, а може й вiд мертвих.

– Так що за свi-ча-до? – Ігор спотикався на складах незнайомого слова точнiсiнько так, як Галя на «технологii», i я аж зловтiшився. А потiм заслухався. По-перше, сюжетом, а подруге – голосом нашоi спiвачки. Гарний все-таки голос. Геть незрозумiло, чому зазвичай тихенько говорить, наче його соромиться.

– …нiхто точно не знав, як i коли з’явилося те свiчадо. Кажуть, нiби поставив його якийсь заiжджий чарiвник, але коли та для чого – хтозна. Кажуть, можна було побачити в тому свiчадi все, що тiльки забажаеш, але нечiтко, так, нiби крiзь туман…

Я прикинув, який це все мало вигляд. Софiя. Давня, за вiзантiйськими технологiями, тьху, чорт, канонами побудована церква. Темна – лише зверху, пiд самою банею, рiзнокольоровi вiконця. Свiчки. Дим – вiд свiчок та вiд ладану.

Справдi, в ньому що забажаеш – те й побачиш.

Захотiла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в походi, бувае, доводиться конем iхати й пiшки йти, ночувати в степу, переправлятися через рiчку, мечем махати, а думала про те, що князь, негiдник такий, вирвався з-пiд контролю й розважаеться з гарненькими полонянками – от i побачила. Зовсiм як в анекдотi:

– Мамо, щось чоловiка довго нема! Мамо, боюсь, вiн коханку завiв!

– Ну що ти, доню, одразу погане думаеш! Може, вiн пiд машину потрапив.

Але дорога була далека, конi трюхикали дуже й дуже неспiшно, пейзаж майже не змiнювався – чому б i не послухати гарну казочку?

– …i бачили в тому свiчадi всi, що хотiли. Дiвчата – коханого, купцi – багатство, воiни – ворога, князi – славу. Ну а чим скiнчилося – ви вже знаете.

Гарна була казочка, та кiнець надто сумний.

– Отак, через тупi ревнощi, й було втрачено перспективну технологiю, – резюмував Ігор.

– Вперше це повiдав читачам польський ксьондз Гриневег у тисяча п’ятсот вiсiмдесят четвертому роцi. Камiнь, писав вiн, чуеш, Юрiю, камiнь! – великий зелений камiнь був лише подiбний на дзеркало, й про те, що вiн показуе всякi таемнi речi, ксьондзу лише розповiли, а сам вiн не бачив.

Я вже зрозумiв, до чого йдеться, й стало образливо.