Темна синя вода. Потік

Менi iсторiя здалася нудною, але i з мого, i з сусiднього човна долинуло чмихання. У темрявi важко було визначити, хто смiявся, але складалося таке враження, наче всi. Мабуть, так i було. Мабуть, i Галя теж.

Я хотiв-був пошукати ще якусь посудину для черпання – може, консервна бляшанка якась завалялась, чи пляшка з-пiд кока-коли.... потiм згадав, що консервiв тут ще не вигадали, а рецепт кока-коли ще не секрет, бо нема ще чого секретити.

Винайти, чи що… Хоча нi, сировини нема. Не росте у нас анi кока, анi кола.

Я глянув пiд ноги й виправився – навiть бiльше, нiж все гаразд. Вже по кiсточки.

Протилежного берега все ще не було видно, але лiхтар наближався. Навряд чи хтось взявся б визначити до нього вiдстань, але свiтна цяточка перетворилась на плямку, потiм на пляму, а тепер пляма вже набула вiдчутно квадратних обрисiв, а що тут квадратне? Правильно, свiчка у заскленому ящичку. Не батарея ж свiтлодiодiв на квадратнiй панелi.

Коли, нарештi, з пiтьми вигулькнуло щось таке як причал, наш паром вже добряче перехнябився на правий бiк.

Човен тонув, причал рiс. Я згадав якийсь фiльм, де пiрат на такому ж дiрявому човнi пiдгадав так, щоб ступити на берег точнiсiнько в той момент, коли його корито булькне пiд воду й теж почав прикидувати. Виходило, що не пiдгадаю. Виходило, що причалимо, вивантажимось, i аж тодi човен почне черпати воду бортами.

А може й не почне.

На причал також щось виходило. Щось примарне й перекособочене, наче мара.

Я поглянув убiк. Ігор перестав черпати й дивився на Альберта. Морди ватажка я не бачив, а у Ігоря на лобi було написано запитання – ну що, мочимо перевiзника та синiв, чи все-таки вiдпускаемо?

А тут ще й мара. Не те щоб це когось з нас могло зупинити, але краще зважати на можливих свiдкiв. І вжити заходiв.

– Добрий вечiр, – раптом сказала мара дзвiнким голоском шести- або семирiчноi дiвчинки.

– Ах ти ж моя розумниця, – перевiзник поспiхом вмочив люльку в Днiпро й сховав за пазуху. Мабуть, не любила дiвчинка тютюну, а любила цукерки й дiда.

Я знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробiгло цим ланцюжком поглядiв до ватажка й повернулось – Ігор ледь помiтно мотнув головою. Не вгору-вниз, а лiворуч-праворуч. Нi, мовляв. Не мочимо. Вiдпускаемо.

Пощастило вам, перевiзники.