Темна синя вода. Потік

І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

Вiдчуваю, що пiсля черпачка руки також болiтимуть. А голова вже болить, оскiльки доводиться думати – чи зачистити пiсля себе перевiзника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплавае…

Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рiшення давить не на моi плечi.

І човном керував також не я, так що единою нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсiбiч, раптом щось цiкаве побачу.

Не побачив.

Кiлька млявих вогникiв позаду, один попереду, а лiворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкiнечна пiтьма.

Хоча нi, кiнечна. Хоча Мiсяця не було, але зiрки так-сяк свiтили, й очi ледь-ледь, на самiй межi, але вловлювали на обрii щось рукотворне. Деякий час я не мiг зрозумiти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потiм зрозумiв. Мiст. Наплавний мiст у майже тому самому мiсцi, де колись постане мiст ланцюговий, а потiм i залiзничний.

З дитинства люблю мости.

Всi нормальнi люди в нових мiстах на шедеври архiтектури вилупляються, а я на мости. Всi нормальнi чоловiки вечорами дiвок у ресторанах знiмають, а я мостами вештаюсь. Всi розумнi й рацiональнi сучасники мости на автомобiлях перетинають, а я пiшки.

Бачив мости здоровеннi, хоч океанським лайнером пiд них заiжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив пiдвiснi на тонких мотузочках, бачив залiзобетоннi на могутнiх биках. Бачив дерев’янi, сталевi, кам’янi й один скляний.

Не встиг. І не встигну.

А тут ще одне горе – поруч здоровенний старовинний мiст на човнах-понтонах, а я не побачу…

Спересердя я махнув черпачком дужче, нiж слiд. Хруснуло. Ручка вiд черпачка залишилась у мене в руцi, а миска булькнула за борт.

Я думав, керманич мене принаймнi облае, але вийшло iнакше.

– Кхе, – розважливо сказав вiн.

Пихнув люлькою, помовчав й продовжив:

– Поiхали якось батько з сином на плавнi сiно брати. Поставили вiз поруч зi стiжком, взяли вила. Батько бере з вершечку потроху, а син загнав вила пiд самий стiжок, ех!.. i поламав. Був би розумний – засмутився б, а вiн ну радiти. «Батьку! – кричить. – Я вже он який сильний! Одружувати пора!» Глянув батько, i каже: «То ти, синку, не сильний. То ти, синку, дурний. Рано тебе же одружувати».