Темна синя вода. Потік

Дякуй, дiду, онуцi – вона вас усiх врятувала.

І дiвчинцi пощастило, бо куди сиротi податись – хiба що слiдом за родичами в Днiпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування крiпацтва, придушення польського заколоту, програноi росiйсько-турецькоi вiйни. До часiв мого прадiда навiть.

Може навiть буде похованою на Байковому цвинтарi i можливо я бачив ii могилу.

Дитинка стала на самий краечок причалу й дiдусь гукнув iй, щоб вiдiйшла, бо у воду впаде.

– Та я вже сьогоднi падала, – засмiялась дiвчинка.

– Купалась? – скрушно похитав головою дiд.

– Купалась! – весело покаялась онука.

Хто ж так каеться.

Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярi припинили грести, але все одно причал здригнувся, i конi на помостi також смикнулися й почали форкати.

– А я тобi що казав?

– Щоб не купалась! – ще веселiше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

І тут вже здригнувся я, бо точнiсiнько так казала моя старенька бабуся.

Я ii також не слухався.

Паром ще раз здригнувся – це лiвий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свiй човен у спецiальний паз у причал. Так само зробив i правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затрiщав.

– Довбень! – прокоментував помилку дiд-керманич.

– Тату, – докiрливо сказав гребець, вибираючи мотузку.

Сказав звично й без найменшоi образи, мабуть, не вперше.

– Дурний пiп тебе хрестив! – вже не так енергiйно додав перевiзник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Помiст при тому лiг на причал i вся конструкцiя завмерла бiльш-менш нерухомо.

Хоч конем заiжджай. Точнiше, з’iжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоiв не стали, й звели коней пiд вуздечку. Тi злякано пофоркували та йшли. І навiть зiйшовши на берег, все ще роздували нiздрi й нюшили вологе повiтря.

Виявилось, що лiхтар висiв на спецiальному стовпчику, а трохи поодаль виднiлося щось таке як маленька хата або великий курiнь. Дуже подiбнi халабуди в двадцять першому столiттi будували перевiзники, що возили пляжникiв-нудистiв на Труханiв острiв. У години пiк перевiз коштував у кiлька разiв бiльше, анiж метро або фунiкулер, та потiк бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь вiн там, Труханiв, лiворуч вiд мене.