Тамплієри короля Данила

Злiва вiд князя сидiла княгиня Юрате, справа – Василько з Костянтином, якого Данило всадовив ближче до себе. Далi вперемiжку – княжичi з жонами. Майбутню невiстку Рамуне Данило посадив мiж Шварном i Воiшелком.

І трапеза почалася. Гостi пили i iли. Слуги не встигали носити перемiни. Костянтин, який сидiв не на своему мiсцi i не мiг керувати слугами, був як на голках, помiчаючи прорахунки своiх помiчникiв. Це впало в око Даниловi, вiн поспiшив заспокоiти вiрного слугу.

– Та чого ти весь час роззираешся? – спитав князь.

 – Нехай трохи без тебе поклопочуться, щоб догодити князю! А то бачу, розпустив ти iх. Кроку не можуть зробити без того, щоб не оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нiчого. Твое здоров’я, воеводо!

Костянтин розслабився, лише краем ока стежив за дiями слуг, Василько звернувся до нього i запитав, киваючи головою на намiсникiв:

– Клопотiв не було?

– Та нi, сидять тихо, – вiдповiв воевода.

– Принишкли? Чи надовго? – допитувався Василько.

– Гадаю тiльки зовсiм божевiльний може сподiватися на те, що повалить князя.

Ти сам знаеш, що нi мадяри, нi австрiйцi, нi вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.

– А хан? Ти його забув? – запитав Василько.

– А ярлик на князювання, будь вiн неладний? Нi, звiдси небезпеки немае.

– А звiдки ii сподiватись?

– Не знаю, – вiдказав Костянтин. – Вiд когось iз княжого роду?

Василько махнув рукою i перевiв розмову на iнше.

– Про сина мого щось чув?

– Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цiкавить.

– І це також, – поважно вiдповiв Василько. – У державi мае бути одна голова. Лише тодi вона мiцна.

– Твоi слова, князю, та до вух рокiв двадцять назад, – пiдтримав його воевода. – І не було б цiеi ганьби на землi руськiй.

Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.

– Чую, е про що поговорити. Пiсля трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову i продовжимо.

Тут звичний хiд трапези порушила поява несподiваного гостя. У низенькому середнього вiку чоловiковi всi впiзнали воеводу Бакоти Милiя.

Його поява виявилася несподiваною навiть для князя, якщо врахувати вiдстань, яка вiддаляла це прикордонне мiсто вiд столицi.

Милiй пiдiйшов до столу i опустився на одне колiно.

– Пiдiйди, воеводо! – прогримiв у тишi голос Данила. – По правдi, я не сподiвався побачити тебе тут. Прошу сiдати до столу.

– Пробач, князю, – вiдказав, пiдводячись, Милiй, – але бачить Бог, не з власноi волi я подолав далеку вiдстань.