Ратники князя Лева

– Чого стовбичиш? Вiдведи коня до стайнi.

Любослав миттю пiдбiг до приiжджого, взяв коня за вуздечку.

– І не забудь покласти свiжоi трави! Ма5ле! – продовжував розпоряджатися батько. – Скажи неньцi, щоб приготувала кiмнату i щось подала до столу.

Хлопцi виконували, судячи з усього, звичну iм роботу. Батько хотiв було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом вiдсторонив його i закинув клунки собi на плече.

– Як тебе зовуть? – запитав подорожнiй.

– Стоян. Стоян Лiсник.

– Чому Лiсник?

– Бо мiй батько прибув сюди з лiсу, вiн побудував багато домiв у градi.

– Тугар.

Бiльше нiчого господар не дiзнався. Не вдалося виказати свою гостиннiсть i господинi: Тугар, зайшовши до вiдведеного йому помешкання, впав на лiжко i прокинувся лише пiд обiд наступного дня. Коли вiн з’явився у свiтлицi, де зазвичай обiдала родина, його зустрiв Стоян.

– Зараз жiнка принесе попоiсти, – сказав вiн.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередоднi.

– Ти не проти, коли я тут присусiджуся? – запитав вiн.

– Чого ж, сiдай, – вiдповiв Тугар.

Йому самому не терпiлося дiзнатися мiсцевi новини.

Принесли досить простi наiдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотiв про обмеження перед Великоднем i поборами, якi вiн мае заплатити, коли хтось довiдаеться.

– Особистий наказ короля, – стишено закiнчив Стоян. – А усе це нашепотiла йому Констанцiя.

– Король тут? – здивувався Тугар.

– Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

– Одначе дивно.

– Що саме?

– Дивно те, що не Лева Данило назвав своiм наступником. Я бував скрiзь по свiтах. Усюди наступником стае первородний син.

– Тут такого немае, – мовив Стоян. – Добре, хоч Лев спокiйно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разi, привселюдно. Але вiд часу смертi Данила зi Шварном не зустрiчався. Так ти ж i сам маеш знати. Про це всi говорять.

– Та в тому-то й справа, що не знаю, – спантеличив господаря Тугар. – Десять останнiх рокiв я був далеко вiд Русi.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

– Тож-бо дивлюся, що шкiра у тебе аж занадто засмагла, – сказав вiн.

– Я багато рокiв провiв у Палестинi, – повiдомив Тугар.

Звiстка, яку сповiстив приiжджий, себто згадка про Палестину, не справила нiякого враження на господаря. Вiн хоч i чув, що така держава iснуе, але вона десь далеко.