Ратники князя Лева

До сiдла коня ззаду були прив’язанi двi невеликi торби. Помацати iх вмiст нi в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясi вершника виразно вiдганяла будь-яке зазiхання на чужу власнiсть.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львовi i без сторонньоi допомоги обiйтися не мiг. Тому звернувся до хлопчакiв, що трапилися на шляху.

– Гей, хто менi пiдкаже, де я можу зупинитися на кiлька днiв?

Наперед чомусь вийшов найменший.

– Знаеш, де можна зупинитися? – скептично поглянув на малого вершник.

– Знаю. Мiй батько приймае подорожнiх, – шморгнув носом хлопець. – І зовсiм недорого, – додав малий iз знанням справи.

Чоловiк усмiхнувся.

– Що ж, показуй дорогу. Далеко звiдси?

– Та нi! – махнув той рукою. – Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побiг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повiддя, i кiнь слухняно потюпачив дорогою.

Заiжджий двiр дiйсно примостився при церквi Іоанна Хрестителя – единоi поки що кам’яноi споруди бiля замку. Туди було не так i близько, як твердив юний супровiдник.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищi, де в оточеннi галасливого птаства стояв лiтнiй чоловiк у домотканiй сорочцi, пiдперезанiй червоним шнуром. На ногах у нього були хоч i пiдтоптанi, але все ж таки чоботи, а не простi личаки, як у всiх.

– Маю честь говорити з господарем? – запитав прибулий, не злiзаючи з коня.

– Саме так, – кивнув той.

– Твiй синок сказав, що тут приймають на постiй, притому – недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

– Що ж, якщо вiн так сказав, то суща правда. Шановний гiсть не знайде кращого мiсця, анiж у мене. Тобто е ще десь, але не за такi грошi.

– Гаразд! – махнув рукою подорожнiй i спiшився.

Господар усмiхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

– Що передовсiм хочете? – запитав господар.

– Кiмнату, харч i догляд за конем, – повiдомив незнайомець, знiмаючи торби. – Правда, я не знаю, на скiльки тут затримаюсь. Менi ще потрiбно дещо з’ясувати.

– О, i тут вам поталанило! Я знаю все про всiх в окрузi!

– І навiть те, що було давнiше?

– Ось уже десять зим, як я живу тут, – повiдомив господар i, обернувшись до хати, голосно покликав: – Любославе!

Із хати хутко вибiг пiдлiток.