Ратники князя Лева

Але i Белз далеко. І там, i там Стоян Лiсник не бував, тож яка рiзниця?

– У тамтешнiх землях учив людей наш Спаситель, – уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Вiн збагнув, що можна особливо не слiдкувати за своiми словами: необiзнаний у мiсцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

– А що ж Констанцiя? – нагадав той.

– Вона яра католичка, – мовив Стоян. – Я нiчого проти неi не маю. Кожен – молися кому хочеш. Тiльки навiщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навiщо вiддавати ii домiнiканцям? Яке iм дiло до нашого граду?

– Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домiнiканцiв?

– А чому це тебе дивуе?

– Свого часу я стикався з монахами-домiнiканцями.

Навiть жив серед них.

– То, може, ти монах? – запитав Стоян.

Тугар усмiхнувся.

– Нi. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

– Авжеж, домiнiканцi, – продовжив Стоян. – Комусь це подобаеться, комусь нi, але поки що у градi Лева немае нашоi церкви. Ми маемо або йти на поклiн до домiнiканцiв, або нiкуди не йти.

– І що ж ти вирiшив?

– Пiду.

Менi ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити свое мiсто столицею.

– Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

– Слушне запитання, але Лев умiе чекати, – вiдповiв господар.

Тугар подивувався такiй обiзнаностi господаря, але вирiшив не розпитувати далi. Стоян вiдчув, що, здаеться, наговорив зайвого. Тож запитав:

– А в якiй справi ти прибув? Може, я чимось допоможу?

– А, це… – Тугар вiдмахнувся. – Шукаю свого брата.

– Саме тут, у Львовi?

– Менi сказали, що саме сюди вони попрямували.

– Вони?

– Моi брат i сестра. Вона, щоправда, не рiдна нам, але ми вважали своею.

– А як звали брата i сестру?

– Неждан i Злата, – сказав Тугар.

– Давно це було?

– Дев’ять, може, десять рокiв тому…

Стоян прихилився спиною до стiни, згадуючи.

– Тож скiльки iм тодi було рокiв?

– Братовi – не бiльше сiмнадцяти, Златi – десь пiд двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

– Хтозна… Ти кажеш, минуло десять лiт?

– Я точно не знаю.

Десять, дев’ять, вiсiм… Ми розсталися десять рокiв тому. Я iх залишив у Луковому разом iз матiр’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двое десь виiхали. Люди сказали, що наче сюди.

– Саме вiсiм рокiв тому Львiв заполонили, з одного боку, люди, що тiкали вiд орд Буругдая, а з iншого – самi орди. Саме тодi князь Данило змушений був розiбрати мiськi мури в усiх своiх мiстах. Тiльки Холм Бурундай дозволив не чiпати. Тодi багато було людей.