Ратники князя Лева

 – Забираемося хутчiше геть.

Лише пiсля цього вiдповiв Власу:

– Розбiйникiв тут тьма-тьмуща. Правда, нiхто не гадав, що вони так близько пiдiйдуть до мiста. Досi вони гасали значно пiвденнiше.

Тим часом привели коней, що спокiйно паслись неподалiк i зовсiм не переймалися боем. Насамперед двох убитих перекинули через сiдла, тодi допомогли сiсти пораненому.

Подальшу дорогу долали повiльнiше, нiж досi: доводилося слiдкувати, щоб тiла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишнiх хащiв витрачалося бiльше часу, нiж до того.

Першим мiстом, куди увiйшов невеликий загiн, виявився Другобець[7 - Другобець – Дрогобич.]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, мiсто подiлило долю решти руських мiст i тепер стояло незахищене. Саме це вiдчуття незахищеностi зробило свою справу: бiльшiсть городян покинули рiдну домiвку i переселилися у сусiднiй Львiв, хоча й без мiських мурiв, але пiд безпосередньою опiкою князя.

Правда, мiсто все ж оточував частокiл, але вiн явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду.

Як пiзнiше дiзнався Тугар, частоколом городяни захищалися вiд численних у цих лiсах розбiйникiв. Пiсля особистоi зустрiчi з ними подорожнi сприйняли цю пересторогу не зайвою.

Другобець розташувався на березi невеликоi рiчки, яку Івор назвав Тисьмяниця.

– Чому Тисьмяниця? – поцiкавився невгамовний Влас.

– Не знаю, – зiзнався Івор. – Що це означае, сказати не можу. Може, городяни кажуть…

– Це вiд слова «тясмин», – озвався Тугар.

Всi, i Ратибор зокрема, повернули до нього голови.

– Що значить «тясмин»? – запитав Ратибор.

– Камiнь. Так кажуть деякi народи Улус-Джучi.

Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нiчого не сказав. Натомiсть вiн смiливо спрямував коня через невеликий дерев’яний мiст до мiськоi брами.

Частокiл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було мiських будiвель, лише хрести двох дерев’яних церков.

Перед самою брамою подорожнiх зупинив загiн озброених списами людей, з усього видно – мiська охорона.

Наперед вийшов лiтнiй воiн, але, впiзнавши з-помiж прибулих Ратибора, кивнув своiм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спiшився, пiдiйшов ближче.

– Вiтаю iз щасливим прибуттям! – сказав воiн.

– Не таке вже воно й щасливе, – вiдповiв Ратибор, обнiмаючи господаря.

Вiн показав на коней з нерухомими тiлами.

– На нас напали по дорозi сюди. Скажи, Путято, хто розбiйничае навколо?

– А чого б то ми охоронялися? – вiдмахнувся Путята. – Розкажу потiм.

– Добре.