Ратники князя Лева

А зараз подбай про мертвих, – згодився Ратибор.

– А ви?

– А живi про себе подбають самi!

Ратибор був у Другобцi не вперше, тому нiчому не дивувався, як i городяни не здивувалися несподiванiй появi чергового загону. Коли два охоронцi вiдводили коней, на яких лежали мертвi, у напрямку однiеi з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тiльки заiжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульцiв коней, вiдвели iх до стайнi, допомогли пораненому злiзти i, пiдтримуючи попiд руки, повели у будинок.

Ратибор зiбрав усiх i сказав:

– Зараз вас вiдведуть усередину, де нагодують i де ви вiдпочинете. Хотiлось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимiв. Я зараз пiду до воеводи дiзнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, i взагалi розпитаю про обставини.

Вiн упевнено попрямував до центру мiста, де при невеличкому майданi височiли церкви i дещо чепурнiшi, нiж iншi, будинки. Саме там жили бояри, i правив воевода Путята.

Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столi на них уже чекала трапеза.

– Я знав, що ти прибудеш, – повiдомив Путята, запрошуючи гостя до столу.

– Скажи краще: сарацини були? – запитав Ратибор.

– Були. Учора зранку поiхали. А хiба щось не так? Головний показував грамоту князя.

– Нi, усе гаразд, – заспокоiв Ратибор. – Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладае на них якiсь сподiвання. А тут розбiйники шастають! Хто вони?

Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду i вiдiйшов убiк.

– Вони з’явилися у тутешнiх лiсах недавно, – говорив воевода, тягнучись за смаженою птицею. – Насамперед вони позбулися iнших, тутешнiх, розбiйникiв. Розумiеш, Ратиборе, я за ними давно гасав лiсами, щоб знайти i покарати, а тут вони самi вихопилися i просять мене захистити вiд непроханих зайд!

– А ти?

– А я кого треба – посадив на палю, хтось сидiв у тюрмi, а з розбiйниками сплохував.

– Тобто?

– Невловнi вони! Знають вiйськову справу.

– Дозволь не погодитися з тобою, воеводо, – вiдказав Ратибор. – Битися вони не вмiють. За пiвдня шляху звiдси лежить дюжина трупiв, i якби не iхнi стрiли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?

– «Татарськi люди», – вiдповiв Путята.

– Звiдки вони тут? Де Звягель, чи що там вiд нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаеш, воеводо?

– Не плутаю. Менi довелося допитувати одного з них. Захопили його пiсля невдалого нападу.