Ратники князя Лева

– Боюся, ти не зрозумiв мене, князю. Воевода не знае про мене. Вiн повинен знати мое iм’я.

– Нiчого не розумiю, – зiзнався князь. – Ти з ним бачився?

– Так, але це було дванадцять рокiв тому, коли я ще був пiдлiтком.

– Далi?

– Я шукаю свого брата Неждана.

– Я маю його знати? – здивувався Лев.

– Нi. Звiсно, нi. Але я дiзнався, що тут, у Львовi, його забрав iз собою Свiтозар, коли вiдбував за твоiм наказом.

Брати знову перезирнулися.

– І ти хочеш знати, куди я вiдправив Свiтозара?

– Так, князю! Знаю, що там я знайду i брата.

– Чому ви загубилися? Я так розумiю, що й тобi дванадцять рокiв тому було не набагато бiльше, – засумнiвався Мстислав, який досi лише мовчав.

– П’ятнадцять, – повiдомив Тугар. – Я змушений був залишити рiдний дiм.

– Де?

– Далеко звiдси на пiвночi. У Луковому.

Назва села здалася братам знайомою, але пригадати, де про нього чули, вони не могли. Лев уже хотiв поставити Тугаровi ще запитання, але Мстислав випередив його.

– Соломоничi! – вигукнув вiн.

І тут старший брат згадав подii справдi дванадцятирiчноi давнини, на якi всi покладали неабиякi, але вже не справдженi надii.

– Тобi щось вiдомо про тамплiерiв? – запитав вiн.

– Саме з ними я й залишив село, – вiдповiв Тугар.

– Сам звiдки?

– З Палестини.

Лев замислився.

– Вважай, що ти нас зацiкавив. Давно у мiстi? – запитав вiн.

– П’ятий день. Зупинився у Лiсника Стояна.

Лев широко усмiхнувся.

– Не найдешевший варiант, – зазначив вiн.

– Та я вже наступного дня зрозумiв, але, чесно кажучи, можу собi це дозволити, та й оповiдач зi Стояна чудовий.

– Пiдеш iз нами. Можливо, я тобi чимось допоможу. Але й ти розповiси нам усе, що мене цiкавить, – мовив Лев i, обернувшись до Мстислава, додав: – А ти ще не хотiв пiти зi мною у мiсто!

Звичайно, пiднiмалися на гору значно довше, нiж спускалися, але нiхто не нарiкав, лише Мстислав подумки згодився з планами брата побудувати замок отут, при болотi.

IV

Минуле, яке колись обiцяло великi вигоди багатьом, зокрема i братам Даниловичам, i яке забулося за пiзнiшими, бiльш важливими подiями, знову увiйшло в iхне життя, нагадало про себе, примусило зупинитися, озирнутися назад. І Лев, i Мстислав пам’ятали той час, коли соломоничi виявилися чи не единими воiнами, котрi були з iхнiм батьком до кiнця. Вони раптово, якимось побитом з’явилися на Русi i так само несподiвано зникли. Здавалося, безслiдно.