Ратники князя Лева

Виявилося, що нi, й пiдтвердженням цього був цей чоловiк, який, неначе тi незвичайнi лицарi, виник нiзвiдки.

Послухати Тугара брати вирiшили у невеликiй, скромно обставленiй свiтлицi на другому поверсi дитинця. Крiм крiсел для князiв i лави для Тугара, у покоi не було iнших меблiв, а подарований одним з пiлiгримiв до Святоi Землi о5браз – единою прикрасою на стiнi. Лев любив цю кiмнату – тут йому найкраще думалося. Використовував вiн ii i тодi, коли, як ось тепер, виникала потреба поговорити без зайвих вух.

Хоч Лев не сумнiвався, що когось зацiкавила би розповiдь про подii десятирiчноi давнини, але вирiшив дотриматися своеi звички.

Природно, Лева передовсiм цiкавив той перiод, коли Едуард Бомон – единий тамплiер, що залишився на руських землях, – вирушив до свого замку у Луковому. Перед тим вiн, виконуючи наказ командора Роже де Обера i воеводи Свiтозара, постав перед королем Данилом. Той не здивувався нi тому, що тамплiери полишили його володiння, нi вiдмовою нового папи пiдтримати його проти монголiв.

Пiсля цiеi зустрiчi король Данило дозволив Бомону повернутися в Лукове.

– Едуард Бомон виконав обiцянку, яку дав Гiйому де Пардо, – говорив Тугар. – Вiн цiлий рiк жив у замку, неначе повторюючи долю брата де Фруа. За цей рiк вiн навчив мене багато чого i коли збагнув, що кожним своiм днем перебування поруч iз жiнкою вiддаляеться вiд ордену, вирiшив покинути Лукове.

– А ти? – запитав Лев.

– А я на той час уже був готовий стати його зброеносцем. Полишивши сестру i матiр на Неждана, я рушив з Бомоном на пiвдень.

– А далi?

– На той час християнське воiнство звiдусiль стiкалося в Акру. Вона була единим мiстом у Палестинi, де ще жеврiла справжня вiра. Бажання вiдстояти мiсто переважило ту ворожiсть, що вже давно панувала мiж окремими орденами. Ми прибули в Акру на кораблi, що привiз туди госпiтальерiв. Ледве зiйшовши на берег, Бомон одразу ж попрямував у квартал, де, за його даними, мав перебувати капiтул ордену. Появу Едуарда, котрого вже й не сподiвалися побачити брати, зустрiли захоплено.

Бiльше року минуло вiдтодi, коли вони розлучилися бiля Бакоти. Дивовижно, але серед ворожого оточення сарацинiв i мамлюкiв нiхто з братiв не загинув. Смерть достойного де Пардо була единим прикрим винятком.

Нас прийняли як тих, хто повернувся iз далекого походу. Брат Едуард одразу ж розповiв про своi справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навiть зброеносцем у лицаря я бути не мiг.