Мій друг Франц Йосиф

– Це пов’язано з безпекою цiсаря? – раптом запитав вiн.

– Ми повиннi бути готовi до усiляких несподiванок.

Я не став заперечувати очевидне.

– Ви можете надати менi таку iнформацiю?

– Безперечно! Щоправда, цьому може завадити упереджене ставлення пана намiсника до мене.

Я усмiхнувся.

– Нехай це вас не турбуе, – заспокоiв я. – Не далi як двi години тому я переконав пана графа у вашiй цiлковитiй лояльностi до його цiсарськоi величностi. Гадаю, пан бургомiстр не тягтиме з цим i повiдомить про це пана Голуховського.

– Тодi дозвольте вiдкланятися! – пiдвiвся Теофiл Людкович. – З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.

– Буду чекати! Мiй слуга вiдвезе вас туди, куди забажаете.

Детектив зник за деревами, а я продовжував сидiти. Розповiдь гостя розворушила спогади, i я занурився у них.

У битвi бiля Тiмiшоарою, що стала роковою для молодшого Фредро i спричинила його вимушену емiграцiю, брав участь i я.

Тодi менi було неповних дев’ятнадцять рокiв, i я буквально випросив Франца Йосифа І вiдпустити мене на вiйну.

Розумiючи, що я просто так не вiдстану, цiсар дав на це згоду, узявши слово, що я обов’язково прибуду на наш спiльний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф придiляв особливу увагу, адже це було уперше, коли вiн вiдзначав його у статусi цiсаря.

На мою радiсть, основна битва, у якiй менi довелося брати участь, вiдбулася ранiше, дев’ятого серпня. Особистим розпорядженням цiсаря мене призначили ад’ютантом генерала Людвiга Вальмоден-Гiмборна, який командував кавалерiею.

Посада ад’ютанта, звичайно, була зайвою можливiстю залишитися в живих, але не пiд час вiйни. У 1849 роцi Вальмоден-Гiмборну виповнилося сiмдесят рокiв, i хоч вiн i командував усiею кавалерiю, на конi я його так i не побачив. У молодостi (а народився вiн у Вiднi у сiм’i англiйського посла) майбутнiй генерал встиг повоювати в армiях Ганновера, Пруссii, Священноi Римськоi iмперii та Росii, щоб нарештi у вiцi тридцяти п’яти рокiв остаточно повернутися на службу до Вiдня. І звiдусюд вiн повертався з найвищими нагородами.

Сам генерал участi у битвi не брав, але ми, ад’ютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легiону, то Другому накази або наступати, або вiдступати.

Сама битва розпочалася iз самого ранку, коли ми раптово зiткнулися з таким же ар’ергардом угорськоi кiнноти. Це була частина гусарiв, котрi порушили присягу i виступили проти цiсаря.

Ми одразу вiдчули, що це були не найгiршi вiйська.