Будинок на Аптекарській

Чи то через те, що на нижнiх поверхах постiйно кишiли люди, чи з якоiсь iншоi причини, але Михайлина почувалася у власному домi незатишно. Хоча сказати про це чоловiковi не наважувалася.

На першому поверсi будинку була аптека, тому щоразу, коли Михайлина вiдчиняла вiкна, знадвору пiднiмався аромат трав i лiкiв. І це було чи не едине, за що вона любила цей дiм. Часом так сумувала за тiсними кiмнатками, у якi приiхала до коханого вперше, що доходило до слiз.

Люди, котрi приходили за лiками, чекали у просторiй рецептурнiй кiмнатi – Людвiг особливо пишався, що такого обслуговування нема у жоднiй з двох iнших великих аптек Проскурова.

Їхня ж мала обладнану за сучасними потребами кокторiю, де настоювали та вiдварювали трави та корiння. В окремiй кiмнатi працювала лабораторiя. Також тут був сухий пiдвал, льодовник для тих препаратiв, що потребували холоду, i трав’яна кiмната – туди Михайлина любила заглядати особливо.

– Мамусю, тут пахне лiтом! – щебетала мала Гелена, яку жiнка майже всюди брала з собою.

Гелена могла годинами просидiти за довгим дерев’яним столом помiж рослин, що сушилися, перебираючи стеблинку до стеблинки й розпитуючи батька, яка з них вiд чого лiкуе.

Людвiг неабияк тiшився, що донька така уважна до родинноi справи:

– Хто знае, – милувався малою iз захопленням, – можливо, iй я колись передам все, що маю.

– А Стефан? – Михайлина нiколи не потурала Людвiгу його суворе ставлення до найстаршого сина, – вiн уже дорослий, та й помагае тобi з торгiвлею.

– Боюся, щоб вiн не пустив усе за вiтром, – мiж бровами Людвiга з’явилася глибока складка.

 – Але час покаже.

Мала Гелена тулилася до батька, i на його очах виступали сльози. Якраз у ту мить у дверi постукали.

– Там, – хапала повiтря ротом Євка, – там… – переминалася з ноги на ногу й вiдiйшла вбiк, щоби тi змогли побачити чоловiка в формi, що ледь наважився переступити порiг. – Там щодо вашого сина прийшли.

Людвiг показав жестом, щоб той зайшов.

– Ваша милiсть, – здавалося, служивому аж язик в ротi прилипав до пiднебiння.

 – Ваша милiсть, ми… такi справи…

– Я зачекаю, поки ви зберетеся з думками i скажете, у чому справа, – хозяiн суворо глянув на нього.

– Така справа… Син ваш, ваша милiсть, чи захворiв, чи втомився, – аж видихнув вiд полегшення, що цi слова вдалося сказати.

– І? – звiв брову Деревоед.

– Ми його… Тее… Сопроводили сюди. Щоби часом чого не сталося дорогою.

– Заводьте, – Людвiг показав жестом Михайлинi, щоб та йшла в iншу кiмнату.