Будинок на Аптекарській

Людвiг, що знався з одним зi старших братiв Михайлини, теж провiзором, приiздив у Кам’янець у справах i залишався ночувати у iхньому домi, але до молодоi дiвчини, здавалося, не мав дiла. А вона сама вже закiнчила гiмназiю i нiжилася в татовiй любовi, далека вiд всього, що вiдбувалося навколо. Не помiчала, як на очах старiють батьки, знаючи, що iх старший син Еразм, котрий подавав величезнi надii, бо закiнчив духовну семiнарiю i отримав ступiнь магiстра в Санкт-Петербурзi, за участь у повстаннi 1863 року вiдсидiв у в’язницi й вимушено катуеться на копальнях десь бiля Чити.

Не розумiла нiчого, коли батько покликав ii до столу i вперше познайомив iз знаним проскурiвським аптекарем Людвiгом Деревоедом.

– Людвiг цього року овдовiв, – говорив батько, не пiдводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – i приiхав, щоб засватати тебе за дружину.

Михайлина говорила спокiйно, як i належало добре вихованiй польськiй дiвчинi, але слова ii, здавалося, вiдбивалися вiд стiн:

– Хiба для того ви мене вiддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловiка? – розвела руками i метнула поглядом у Людвiга.

Якраз у ту мить вiн звiв на неi своi чорнi очi, нiби пронизав ними наскрiзь. Михайлина онiмiла. Шкiра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетiннi – то це тепер йому вона належатиме?

– Я бачив, що ви – дiвчина з характером, – але щоб аж так? – розсмiявся з ii витiвки Людвiг, i всi за столом полегшено зiтхнули. – Силувати вас нiхто не буде.

Я пропоную – ви думаете. Приiду за тиждень, щоб почути вiдповiдь.

Людвiг пiдвiвся, не дочекавшись завершення вечерi, витер м’ясистi губи бiлою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, i потис руку розгубленому батьковi, котрий нiяк не мiг второпати, розiзлився гiсть на його доньку чи нi.

Що пережила Михайлина за той тиждень – годi було й згадувати. Першi два днi навiть не розмовляла з батьками – ображалася. А далi зловила себе на тому, що раз за разом згадуе Людвiговi чорнi очi i той незвичний чи то страх, чи трепет, який вiдчула, зчепившись iз ним поглядом.

Деревоед випромiнював силу. Ця сила ii водночас i лякала, i захоплювала.

Михайлина пригадала несмiливi залицяння однолiткiв у часи навчання у гiмназii – щiпання за руки, хапання за плечi й поцiлунки, коли нiхто не бачить. Пiсля тих поцiлункiв на щоках лишалися вологi слiди, Михайлина витиралася спiдницею i ще день-два вiдчувала на собi запах тих заборонених любощiв.