Будинок на Аптекарській

– Микола?

– О, я знав, що ви перепитаете, – посмiхнувся. Ляна помiтила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Нiколай. Так i в документах записано. Показати? – кинувся чомусь пiд стiл.

– Та вiрю я, вiрю, – Ляна зловила його за лiкоть i помогла пiдвестися. – Нiколай. Давай на «ти», добре?

– Добре! – зрадiв той так сильно, аж сплеснув у долонi. Ляна запiдозрила, що хлопець мае психiчнi розлади. Нiчого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бiдним. Може, вiн i весь свiй заробiток вiддавав цьому хлопцевi, бо навряд чи цей магазин мiг дати виручку на двi повноцiннi зарплати.

– Нiколай, показуй, вiд чого ключi!

– О, зараз! – вихопив з рук Ляни ключ, прочинив дверi маленькоi кiмнатки, увiмкнув там свiтло i вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.

– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стiл мав би багато коштувати. Як i, власне, багато чого iншого в кiмнатi. Наприклад, масивнi шовковi штори, рiзьблений буфет – комплект зi столом, килим з цiкавим орнаментом, мальована картина (хоча в цiнностi ii Ляна впевненостi не мала).

– Так, – задоволено посмiхнувся Нiколай. Здаеться, вiн посмiхався завжди, просто iнколи менше, а iнколи дужче. – Ваш тато купив це все кiлька мiсяцiв тому. Сказав, що справи в магазинi пiшли вгору. Сподiвався, що на це все знайдеться покупець.

Замок клацнув, i Нiколай легенько пiдтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла ii в руки i розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неi за тиждень до смертi.

– То ти тепер господиня бiзнесу? – голос Івана прозвучав так несподiвано, що Нiколай стрепенувся i вдарився ногою об стiл, а Ляна випустила з рук теку.

– Щось типу того, – присiла, щоб зiбрати документи, що випали, й помiтила дещо незвичайне. Помiж завiреними нотарiусом тисненими паперами виднiвся край чи то листiвки, чи то фото. Непомiтно переклала знахiдку до кишенi й випросталася: – Тато нiби щось знав.

– Так бувае, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку iй на плече.

– Де ти був? – вирiшила перевести розмову Ляна, бо iй здалося, що Нiколай аж затремтiв пiсля слiв Івана.

– Паркувався. Тут вузькi вулицi, не так легко знайти мiсце.

Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всiма трьома дверi до маленькоi кiмнатки.

– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посмiхнувся Нiколай. – Це вже ваш кабiнет.

– Мiй? – Ляна нарештi осягнула, якi проблеми на неi раптово впали. – Але я… Я не знаю.