Будинок на Аптекарській

Ляна крутила головою в рiзнi боки i розглядала майже незнайомi пейзажi. Гречани виявилися мiкрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемiшку з новобудовами. Де-не-де вздовж головноi вулицi тягнулися довгi виробничi примiщення. Такий собi мiкс спального району iз промисловим.

За кiлька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потiм у ще одну, далi – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхiвками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автiвку бiля невеличкого будиночка. На ньому не було жодноi вивiски, тож дiвчина спершу навiть засумнiвалася, чи вони не помилилися адресою.

Ляна вiдчинила невисоку хвiртку. В нiздрi вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обiперся на стiну невеличкоi хатинки й аж трiснув вiд старостi посерединi. Будиночок був схожий на житловий i аж нiяк не на комерцiйне примiщення.

Дверi були вiдчиненi. Всерединi трохи пахло нафталiном. Довелося зупинитися на порозi на кiлька хвилин, щоб очi звикли до напiвтемряви. Примiщення було мало схоже на магазин, бiльше – на склад.

Ляна не одразу помiтила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на диванi й спав.

– Кхм, – наважилася заговорити.

Хлопець зiрвався на рiвнi й протер очi:

– Ви щось хотiли?

– Я… Я Ляна, донька Анатолiя Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дiвчина роззирнулася навколо. У невеличкiй кiмнатi всюди були розкладенi старi речi: годинники, дитячi iграшки, навiть жiночi сумочки.

– Донька? О Божечки! – схопив ii за плечi хлопець.

– Для мене?

– Для вас. Сказав, вiддаси моiй доньцi. Я думав, ви в гостi приiдете чи так, проiздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не мiг. Не люблю, знаете, такi подii, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кiнця, через що Лянi доводилося дивитися на його артикуляцiю, щоб зрозумiти, що вiн каже.

– І як менi знати, що цей ключ вiдкривае?

– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ вiд дядькоанатолiевого столу, – показав рукою на маленькi дверцята бiля дальньоi стiни.

Ляна знизала плечима: навiщо передавати iй ключ людиною, яка знае, вiд чого вiн.

– А ви? – дала зрозумiти iнтонацiею, що чекае вiд чоловiка, що той пояснить, хто вiн.

– Я? О, я продавець. Вже майже рiк в дядьканатолiя працюю. Нiколай я, – простягнув руку.