Будинок на Аптекарській

Я живу в Киевi, тут – на кiлька днiв. Як думаеш, – глянула на Івана, – це все можна продати?

Нiколай аж пiдстрибнув на мiсцi:

– Продати? Як це – продати? А я?

– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.

Хлопець похнюпився i сiв у крiсло, в якому Ляна застала його сплячим. Цiкаво, скiльки йому рокiв? Такi… Ляна не могла вiдшукати потрiбного слова… такi довго виглядають як дiти. Ляна дала б йому рокiв двадцять п’ять, але йому може бути навiть сорок. Зрештою, це не мае значення, бо якщо вiн змiг влаштуватися працювати до ii тата, то зможе знайти й iншу роботу.

– Ти ж не збираешся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.

– Не збираюся, але буду, – навiть зараз, здавалося, вiн посмiхався.

– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра iду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижнi, а ти тим часом пiдшукаеш собi iншу роботу.

Ляна вiдразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною i змiнювати всi своi плани тiльки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю.

– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця мае якiсь грошi?

Нiколай схлипнув:

– Не знаю. Нi. Думаю, майже все йшло на оплату рахункiв…

– Ясно, – Уляно, вийдемо?

Ляна навiть не вiдразу зрозумiла, що вiн звернувся до неi, – задумалася про щось свое. Іван легенько торкнувся ii голого лiктя.

– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.

– Ляно, давай вийдемо, – шепнув iй у вухо.

За порогом дiвчина знову вдихнула аромат жасмину i примружилася вiд яскравого сонця.

– Ти ж розумiеш, що вiн бреше? – Іван запхав руки до кишень i дивився кудись пiд ноги.

– Про грошi?

– Так.

– Менi байдуже. Мiльйонiв тут бути не могло.

– Може, батько щось залишив вдома? Готiвку, банкiвськi картки.

– Нiчого такого не бачила, – Ляна пiдвела голову: на високому деревi поруч спiвала пташка.

– У квартирi е якийсь сейф чи сховок?

Ляка засмiялася:

– Ти ж бачив, там уся квартира розмiром як сейф.

– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бiзнесу, бо iнакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальнi грошi навряд чи вдасться. Мiсце тут непрохiдне. Взагалi не знаю, як його знаходили клiенти.

– Ну, ми ж знайшли. До речi, ти швидко зорiентувався, сама б я тут довго блукала.

– Ми знали, куди iдемо, – вiдмахнувся Іван. – І я в школi був чемпiоном з орiентування на мiсцевостi, – посмiхнувся i приобняв Ляну за плечi.