Тричі не вмирати. Спадок

– Може, не встигла?

– Пробi, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тiльки для носiння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловiка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона нiколи i нiчого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввiйшов, а може – вiд чого iншого шмаркача врятувати хотiла…

– Розумниця… Сама питае, сама i пояснюе… – швагер домовика збентежено засопiв i перестав сперечатися. Знаючи з багатолiтнього досвiду, що у тiм нема сенсу, – останне слово однаково за жiнкою залишиться.

Зате тепер остаточно розлютився Куниця.

– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто i вiд чого шмаркача оберiгав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповiсте… так щоб я зрозумiв – присяйбi, пошкодуете! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай вiн тут кожну щiлину свяченою водою залле. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грiзним.

– Ага! – вiдблиски пожежi знову затанцювали перед очима.

 – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як i обiцяв. Ще й золу пересiю i по вiтру розвiю! Зрозумiли?!

– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навiщо смiття з хати виносити? Промiж себе домовимося… Не чужi ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось свое. І додав, звертаючись до сусiдка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згiдно з його волею чинилося! Питае – значить, вiдповiдати належить. Може, стара Знаюча якраз хотiла, щоб онук вiд нас про все визнав? Не сумнiвайся, молодий господарю, все честь по честi розтлумачимо.

Нiчого не утаiмо… Ось тiльки, не гнiвайся, але мушу спершу тобi кiлька прикрих слiв сказати.

– Кажи… – знизав плечима Тарас i ехидно додав: – Чому б i тобi, шмаркача, розуму не повчити?

Домовик так гучно зiтхнув, що мiг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.

– Ну, чого зволiкаеш?! Виховуй.

– Молодий, гарячий… та й не в собi трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик.

 – Але, зарубай собi на носi, козаче! Якнаймiцнiше! Нiколи, навiть жартома, не смiй погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це дiло. Зовсiм негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не вiдаеш, де вiн похований та й чи похований взагалi. Запам’ятав?

– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливiсть докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться.