Тричі не вмирати. Спадок

Бабусю вiдспiвувати… От голову заморочили… – парубок глянув на покiйницю i важко зiтхнув. – Наче жива… Здаеться, заснула тiльки мiцно. Навiть не вiриться, що немае ii бiльше… – i продовжив, надмiрною дiловитiстю тону, вгамовуючи сльози: – Днi тепер спекотнi стоять, довго тiло в хатi тримати не можна. Так що розповiдайте хутко: хто i яку таемницю вiд мене приховував, та й пiду похоронами займатися.

Але, як воно зазвичай у життi бувае, поговорити не вдалося. На подвiр’i хтось голосно вiдкашлявся i вимогливо постукав в одвiрок.

А потiм знадвору ввiчливо запитали:

– Я дуже перепрошую, але хочу поцiкавитися, чи е хто вдома? Чи ви, таки, вже всi пiшли геть, i я тут сам до себе балакаю?

* * *

Так своерiдно в Михайлiвцi розмовляв лише тутешнiй корчмар Іцхак. Вiн же – батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий i немов надтрiснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дiвчина втекла з лiсу в чому мати народила. То ж зовсiм не складно здогадатися, з чим завiтав ранковий гiсть. І навряд чи розмова буде приемною.

Навiть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловiком хирлявим i – не стiльки з переконання, скiльки через згадану тiлесну немiч – доволi сумирним. Куниця знiяковiв i повiв очима по кiмнатi, наче шукав мiсце, де б це заховатися.

Але одразу ж i оговтався. Раптова смерть бабусi i вся ця таемничiсть, що несподiвано об’явилася в хатi Куниць, так усе перевернули з нiг на голову, що прихiд шинкаря виявився не стiльки неприемним, як недоречним. Парубок зiтхнув i стиха вилаявся. Чого ранiше нiколи не дозволяв собi з поваги до домашнього вогнища.

Вилаявся, нiяково позирнув на покiйницю i перехрестився.

– Потiм договоримо, – прошепотiв до нечистi, наче iх хтось пiдслуховував i, поспiшаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ганку, вискочив надвiр.

– Доброго здоров’я, дядьку Іцхак… – проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усiею пошаною. – Знаю, що завинив я перед вами i Ривкою, але давайте поговоримо про це iншим разом.

Чесне слово, не до того менi зараз…

– Можна, звичайно i пiзнiше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у вiдповiдь корчмар, трiпнувши пейсами. – Чому не вiдкласти нiкчемну розмову на потiм, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дiвчинку? Нехай собi ще трохи побiгае по селу наголяса. Може, ще не всi мешканцi в Михайлiвцi встигли роздивитися якi у неi розкiшнi груди i тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребецi не доведеться червонiти i за решту тiла.