Два фото

Попрощатись з усiма, закiнчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмiвся. – «Зловити день!»

– «Carpe diem»? – вихопилось у дiвчинки.

Секунда тишi i погляд карих, вицвiлих очей.

– … quam minimum credula postero»,[2 - «… довiряючи якомога менше майбутньому»] – додав чоловiк i зловив дiвчинку за руку.

Бажання

«Будьте обережнi зi своiми бажаннями – вони мають властивiсть збуватися»

    М. Булгаков «Майстер i Маргарита»

Зробивши крок вперед, свiтловолосий хлопчик, рокiв десяти, потягнув руку до незнайомця.

– Ти впевнений, малий? – синi очi чоловiка здавались крижаними горами, що вросли у сiре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тiльки одне…

– Так! – вистрибнула вiдповiдь глухим пострiлом серед ночi на Рiздво.

– Ти розумiеш, – мелодiйно звучав голос чоловiка, – що в тебе ще…

– Нi, тiльки одне… Це тiльки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетiла на дерев’яний порiг будинку.

Незнайомець присiв, зiгнувши ноги, та зрiвнявся у ростi iз хлопчиком.

Його погляд зловив невпевненiсть, що перебiгала у дитячих очах, з’еднавшись iз страхом та гнiвом, але не розчарованiсть. Серце, завбiльшки iз тенiсний м’яч, голосно билось у грудях, мов вiд удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплi засмоктування повiтря в середину, за ковтки колючоi крицi. Тiлом пробiгав легкий трепет.

Чоловiк, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добiгав до колiн, пiднявся знову та розвернувся до хлопця плечима.

Пролетiло кiлька секунд, перш нiж вiн повернув голову праворуч i проказав:

– Ходiмо, – голос i далi звучав нiжнiстю, – я щось тобi розкажу.

– Але, я ще хо… – на серединi обiрвались дитячi слова, застрягнувши каменем в горлi, потiм – перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у ротi вiдчувалась нудота.

– Ми просто поговоримо, розумiеш? – замiсть обiгрiву, нiжнiсть у очах чоловiка колола та обпiкала льодом.

 – Ти матимеш час ще подумати. Можеш i змiнити свое рiшення. Тiльки слово i…

– Нi! – здавалось хлопчик хотiв крикнути так голосно, щоб його почув весь свiт, а не тiльки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелi.

На обличчi чоловiка пробiгла крива посмiшка.

– Ходiмо, ходiмо… Подумай добре, перш нiж щось вирiшувати.

– Я подумав добре.

– Впевнений? – погляд чоловiка покосився, розшукуючи краплi вагання.