Два фото

– Угу! – лиш змiг вимовити хлопчик.

Мiсяць, на зоряному небi, сонно блимав, а вiтер стомився шмигати мiж деревами. Вони ж, покритi iнеем, змерзло дрiмали, мрiючи про першi веснянi подихи. Снiг вигукував кожен пройдений крок.

У тишину забивалось каркання ворон.

– І чому ти змiнив свое рiшення? – вони обое, наче примари iз кладовища, гуляли у Рiздвяну нiч.

Вiдповiдь була не одразу. Здавалось, що минула цiла вiчнiсть, а Земля кiлька разiв оббiгла навколо сонця, перш нiж, тремтячи, вiдкрились вуста хлопця.

– Бо… Бо я за ними скучив. – iз запинкою мовив хлопець.

– Дiйсно?! – здивування феерверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосi чоловiка.

Хлопець важко, але стараючись, що найтихiше, випустив повiтря, опустив очi до низу, продовжив:

– Так, я дiйсно за ними скучив.

– І кого ти хочеш переконати? – iскри електрики забiгали в повiтрi. – Мене чи себе?

– Це правда! – зiбравши залишки сили, стискаючи малi кулачки, додав.

– Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обiйдемось без цього.

На кiлька секунд тиша знову вiдновила свою владу.

– Зовсiм iнше ти говорив кiлька днiв назад. – медовий голос наповнився ще однiею ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидiв свою сестру. Ще лиш недавно ти…

– Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене i кричала…

– Ображала, називала здаеться, еее… – чоловiк легко пошкрябав голову, показуючи, що згадуе, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем i дiвчиськом?

– Так, вона це все казала! Казала…

– А ще, давала пiд затильник та покривлялась, коли тобi щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати.

На сiрому обличчi чоловiка грала химерна посмiшка, тiнь ще однiеi перемоги у вiйнi. Ще одне мiсто здалось, вiдчинивши ворота.

– Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов вiдганяючи снiжинки, а не вiдбиваючи гострi стрiли правди, – не треба.

– Аякже, стусани?

– Пусте!

– Насмiхання перед ii друзями?

– Викинув з голови!

– Образи? Знущання?

– Забув!

– Брехню перед батьками?

– Вибачив!

Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз бiльшого болю. Безтурботно випущенi слова-стрiли без промаху влучали точно в цiль. Остання потрапила в десятку.