Два фото

Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишенi iз дзенькотом…

Старого розчервонiлись очi, почали пекти.

– Я не знав, що тобi тодi говорити. Боягуз просто. От, ким я тодi був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозумiла одразу, без слiв. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

Потекла перша сльоза.

– Я не знаю, що зараз тобi говорити. Чи ти чуеш мене, слухаеш? Хоч слово. Чуеш, скажи?

Чоловiк проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлi.

– Просто, дякую тобi за все. За кожну хвилину, за тепло i турботу.

Старий, легко приставши, потягнувся до гранiтовоi плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцiлував. Тiло нило вiд болю, але на колiнах, вiн притулив свое чоло до чорного пам’ятника.

Сльози подяки покотились додолу.

Тиша. Темрява.

Кладовище мовчало не довго.

Тiеi ночi, над ним чулося тужливе виття собаки.

Мiський парк, вечiрнi вогнi, лавочка.

Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною.

Рудоволоса дiвчинка, яка ледь досягла букварного вiку.

– Я встиг? – тихо промовив старий.

– Це було риторичне запитання? – на дитячому обличчi грала посмiшка. – І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свiй, iще один дарований день?

Чоловiк замислився, перш нiж дати вiдповiдь. Зiтхнув.

– Вони чекають на мене?

– Ти ж сам знаеш, давно. Для них: твiй один день – ще десять рокiв.

– А там усi? Ну… я хотiв запитати, чи… – невпевнено питання зринало з його уст.

– Навiть твiй собака.

– Блохастий?

– Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, – дiвчинка зупинилась, – але вiн там, – показала пальцем вниз, – просидiв бiля твого тiла до ранку. Заснув, намагався грiти.

– Вiн так i не прокинувся?

– Так, твiй блохастий – щасливець!

Секунди бiгали надiрвано, важко.

– Ну то що, ходiмо? – тепер, посiчена долоня опинилась перед очима дiвчинки.

– Ще тiльки одне питання, – мовила дитина, – чому?

– Що чому?

– Чому ти попросив, ще один день? Їх i так було у тебе багато. Чому ще один, вiн особливий?

Пiсля недовгоi паузи, лиш вимовив:

– Ти пам’ятаеш Горацiя?

– Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всiх пам’ятаю!

– В кiнцi, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловiк поглянув вниз, задумався, а потiм звiв своi очi до неi, – я хотiв прожити день на повну. Побути у мiсцях, якi менi дорогi.