Два фото

– Петро, мiй друг дитинства, так i не вернувся звiдти. Ти чуеш мене? – рукою легко погладив сонного собаку. – Йому дали уже справжню рушницю, з набоями – iгри закiнчились. Закiнчилось i там його життя, одного такого ж ранку. Дурень, канцелярiю помiняв на фронт. А потiм, отримав двi дiрки, з розмiром як вишнi тiтки Дусi, нижче серця.

– Вiйна – це не дитячi iгри на задньому дворi. – пiдсумував чоловiк. – Втрати тут справжнi. Вона залишае тiльки бiль, кров та сльози. І спогади про друзiв, яких уже не вернеш.

Запала мовчанка, шмигонув злегка вiтер.

– Ходiмо, блохастий, нам пора. – собака заворушила головою. – Куточок пiд назвою «дитиство» ми вiдвiдали.

Тремтячи, ручка бiгала по бiлому конвертi, залишаючи нерiвнi букви. Тi у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не бiльше хвилин п’ять-сiм i на темних лiнiях з’явилась адреса одержувача. Ще трiшки i можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днiв три-чотири, якщо не станеться нiяких пригод, свiжий лист опиниться у потрiбних руках.

– Нi, блохастий, навiть собi i не думай, – поглянув вiн на собаку, – облизувати його тобi не дам, зрозумiв?

Старий друг сидiв в кутку поштового вiддiлення, чекаючи поки чоловiк, лiкарським почерком, писав лист.

– Ти i так дякуй, – продовжував вiн, заклеюючи конверт, – що тобi дозволили тут сидiти, а не на дворi. Подивись, он, – погляд пробiг вiконним склом, – вiтер трохи зiрвався, щоб не хряпнуло дощем.

Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працiвника пошти.

– Як у вас сьогоднi тут, Галочко? – звернувся стиха. – Багато таких, як я, з листами ходять?

– Та нi, Михайлович, – дiвчина, рокiв не бiльше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, – не багато. Тепер, здебiльшого, iнтернетом користуються.

– А що так, – зробив паузу, задумався, – папiр економлять – лiси бережуть.

– Та нi, звичайно. – посмiхнулась. – Інтернетом швидше, миттево. Один дотик i все, Ваш лист на iншому кiнцi свiту, – закинула лист у коробку, де таких, iз учора, примостилось ще два, – тут треба чекати кiлька днiв.

– Що, що, Галочко, – запитливо промовив, – iншi «Га-ди-ни»?

– Та нi, Михайлович, – дiвчина зайшлася щирим смiхом, – не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такi, сучаснi, теперiшнi. Допомагають людям у життi, полегшують його.