Два фото

Вечiр, свист колiс та удар…

Грудку шерстi викинуло на тротуар.

Тодi, його серце ледь-ледь билося, вiдчувалось слабке дихання. Задня лапа нагадувала рогалик, дуже пом’ятий i сильно викручений. Минуло не бiльше двох тижнiв, i вiн далi плентався бiля свого друга. Тепер нiякоi дороги. Уроки життя засвоюються важко, зате – дiево.

Саме пiсля аварii, старий нарештi зрiвнявся з ним у швидкостi. Вони шкандибала разом, кожен тягнучи свою скалiчену ногу. Крок за кроком, повiльно. Висолопивши язик, собака кидала погляди врiзнобiч, а чоловiк, лиш важко дихаючи, дивився вперед.

Спочатку дорога намалювала кiлька кiлець, перш нiж, перейти у пряму лiнiю. Невисокi будинки, вузькi вулицi та старенький дворик. Кiлька низьких, майже оголених, вишень обiперлись на паркан, продiрявлений в пару мiсцях. Двi гойдалки мирно колихав вiтер, заглядаючи сюди час вiд часу. Самотня лавочка.

Старий повернув туди, присiвши. Зiмкнув очi, виглядало – заснув на мить. Собака припленталась та вмостилась бiля його нiг. Обое трохи важкувато дихали, але це не було головною причиною зупинки.

– Знаеш, блохастий, ось там, – показуючи пальцем на новий будинок, – колись насипали велику купу пiску, де ми малими збирались та будували вежi.

Собака не подавав нiяких ознак, слухав.

– Гойдалка була лише одна, – продовжував чоловiк, – i тому ми часто бились за неi iз Петром, сусiдських хлопцем он iз цього будинку, – трохи при пiдняв голову, дивлячись на облуплену сiру споруду.

– Малi були – дурнi, ну як всi дiти, звичайно. – прицмокнув. – З роками це виглядае дурницями, але тодi – найважливiшим у свiтi.

– Колись… – зробив паузу та закрив очi, пригадуючи, – отi вишнi здавались велетнями, а залiзти на них, дряпаючись вгору по тонких гiлках i от так аби не впасти, серйозною перемогою.

– Ну звичайно, нам потiм перепадало вiд тiтки Дусi, – посмiшка засяяла на старому обличчi, – вони ж ii були, посадила ще о-го, як давно.

– А, варення яке вона робила, смачнюче! Ми ж лайдаки закидались, ще зеленими ягодами, що потiм животи болiли по три днi.

Блохастий почав сопiти.

– Хоча, то все списували на горобцiв, що то вони паскуди поiли. – продовжував. – Звичайно, вона нам не вiрила, але дозволяла, за пирiжки з варенням, сторожувати дерева вiд тих злючих птахiв. Ми робили собi дерев’янi рушницi i, як у армii на постi, шкандибали туди-сюди. Ех…

Старий запнувся, важко зiтхнув. З очей покотилась сльоза.