Два фото

Пальцi, мов дроти кабелю, з’еднаються у хитросплетiннi, а на букети квiтiв впадуть уже не першi сльози. Бувають сльози радостi, але i вони солонi.

Можливо, нiхто не звертав увагу на цiкаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною, скидався на поважного професора у сiрому костюмi та синьою краваткою. Вiн iшов попiд руку з дiвчинкою, яка ледь досягла букварного вiку, i була одягнута в кольорову сукню. Двi вогнянi косички сплела змiйкою червона стрiчка, а на ноги, деколи пiдстрибуючи, налiзли коричневi черевики.

Ще кiлька секунд i позаду залишився пiшохiдний перехiд. Перед очами нависла майже рiвна поверхня озера, дещо потривожена вогнями вiд прилеглих лiхтарiв. У небо де-не-де врiзались зеленi вiти дерев. Тиша…

– Завтра у цiй же порi? – голос чоловiка звучав тихо. Трохи вiдчувалось легке хрипiння, мов у старого годинника, металевi стрiлки якого пробiгли не один марафон.

– Секунда в секунду, – дiвчинка ще раз посмiхнутись.

– Розумiю, – вiн похитав головою, – i так завжди?

– Постiйно i без вихiдних.

– Що можу ще сказати, – слова не хотiли вибiгати назовнi, заховуючись глибоко в серединi, – дякую i прощай.

– До завтра, друже, – дiвчинка зробила кiлька крокiв вперед, обернулась i ще раз повторила, – до завтра.

– «Хотiлось би, щоб це завтра тривало якомога довше, – лиш читалось в очах старого чоловiка, – довше».

Вiн обернувся, тихо зiтхнув, мов скидаючи багатовiковий тягар, та чимдуж, на що були спроможнi висохлi ноги-сiрнички, попрямував додому.

Його будильник, уже як декiлька рокiв, перейшов у режим «пенсii». Сигналом, про початок нового дня, для нього слугували першi свiтлi порiзи на небi. Птахи лиш пiднiмали своi голови з-пiд крил, а його тепле лiжко, складене за армiйським звичаем, пустувало. Щоб не розбудити рiдних, вiн тихенько вiдчинив дверi та якомога швидше вискакував у прохолодний ранок. Смакуючи вдихав, не гарячу каву чи духмяний чай, а першi подихи ще одного дня.

На дворi, виляючи хвостом, старого очiкував давнiй друг iз обдертим вухом, тягнув одну лапу.

– Ну що блохастий, ходiмо?

Собака поглянула на свого хазяiна, тихо заскулила, але попленталась поряд. Ще два-три роки назад, чоловiку важкувато було наздоганяти чотирилапого. Пес летiв уперед, обнюхуючи дерева, залишки iжi та незнайомi ноги. Часто не чув голосу хазяiна та вискакував на дорогу.