Два фото

– Коли я був такий, як ти зараз, менi допомагали моiх двi руки, – чоловiк пiдняв iх вгору, перебираючи пальцями, долонями до ii очей, демонструючи, – та голова на плечах.

– На шиi, Михайлович. На шиi, – додала дiвчина.

– Ну так-так, ти трава – на шиi. – вiн повернувся до собаки i, у пiв голосу, так щоб дiвчина чула, додав, – цi жiнки завжди такi язикатi. Як не всунуть своi п’ять копiйок – то не проживуть!

– От i такими ви нас любите, – пiдсумувала дiвчина i вони обое розсмiялись. Вiд цього собака пiдняв голову, потрусив нею, нiби вiдкидаючи залишки осiнньоi дрiмоти.

– Бачите, – показала на нього, – i ваш друг зi мною згоден. Махае головою.

– Ах ти, зраднику, – iз ти м же хорошим настроем, продовжував старий, – усе, нiкуди тебе з собою бiльше не вiзьму. Перебiгаеш на сторону ворога. Де твоя чоловiча солiдарнiсть?

Собака на це i ще раз потрусив головою.

Невелике примiщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радiстю. Легкий, молодий смiх з’еднався iз старим, трохи надiрваним.

– Так, Галочка, – уже заспокоювався чоловiк, – будь розумницею, а принеси менi ще один чистий конверт. Я лиш пригадав, потрiбне вiдправити ще один лист.

– І ще один? – ii лiва брова злегка пiднялась. – Можна поцiкавитись, кому цього разу, вiчно молодий Ромео, пише своi вiршi?

– Галочко, не смiйся iз старого дурня, – його голос звучав ласкаво, – все як завжди, i тому самому одержувачу.

– Ви ж щодня приходите сюди i…

– Я тобi набридаю, так?

– Та нi, що ви, Михайлович, – додала дiвчина, – навпаки, я рада вас бачити.

– Нiчого особливого, так дрiбницi. Моi теперiшнi пригоди: там бiйки з бандами, перегони на оленях, боротьбу з драконами… i так далi, розумiеш?

– Ну таааак! Звичайно. – далi посмiшка прошмигнула на ii обличчi.

Вона подала йому новий конверт, ще не заляпаний ручкою. Старий цього разу не сiв за столик, а швидко, як мiг, писав на стоячи.

– Ти знаеш, про що я от собi подумав, Галочко?

– Про що?

– Люди розучились писати листи. – пiдсумував чоловiк. – Люди не здатнi бiльше чекати, надiятись. Сказати все як е, щиро. Визнати своi почуття, переживання, а потiм все це перенести на папiр. Розумiеш мене?

– Майже, Михайлович, – здивування вiдчувалось у ii голосi. – майже розумiю.