Ті, що живуть під землею

Чоловiк обiгнув свою машину i поглянув на iншу технiку: вантажiвка таки справдi мала вибитi шибки, а з причепа ще витiкала вода, як з дiрявого вiдра. На полi ситуацiя була ще гiрша. Вся пшениця лежала прибита до землi, немов скошена.

«Може, пiднiметься…» – подумав Петро i пiшов до дороги, високо пiднiмаючи мокрi ноги. Та враз вiн об щось перечепився i вiдсахнувся.

«Падло чи що?» – подумав вiн, придивляючись. З води стирчав сiрий мокрий бiк здохлого зайця, якого втопила злива. По дорозi до кафе, звiдки виходили колеги Петра, вiн наткнувся ще на декiлька утоплених зайцiв, якi просто не змогли подолати небесний водоспад i сховатися де слiд.

– Клич Тольку! Хай гляне, що робиться з тим покинутим у полi комбайном. Бо он у вантажiвки скло побито. І шукай троса, бо вона вгрузла так, що сама не виiде: зараз будемо трактором витягати, – крикнув Петро до когось з гурту.

Бригада заворушилася i кожен зайнявся своiм дiлом. А десь у столицi в редакцiях телеканалiв вже йшло планування наступних випускiв новин i знiмальнi групи виiздили пiд Киiв на поля, щоб показати глядачам, як негода завадила аграрiям жнивувати.

Прийшовши додому пiзно увечерi на невеликий перепочинок, Петро довiдався вiд дружини, що вже став зiркою: його емоцiйну розповiдь про те, як вiн пересидiв зливу у кабiнi свого трактора, а потiм бачив у полi прибитих потужним дощем до землi зайцiв, показали по декiлькох центральних телеканалах.

* * *

Стук вагона заколихував, та Вiталiк не хотiв спати. Вiн нарештi спiймав телефоном знайому радiохвилю i посилив звук у навушниках.

Вперше за десять рокiв вiн повертався з Далекого Сходу додому i хоч у школi його прозивали товстошкурим, проте йому таки щемiло серце.

Збоку в купе очуняли двое попутчикiв i, гикаючи, почали шукати розкиданi пiсля вчорашньоi пиятики речi. Один вирiшив придовбатися до Вiтальки, але торкнувшись синця пiд оком, пригадав вчорашнi подii i передумав. Вiталька роками працював плiч-о-плiч з росiйськими зеками на рибзаводi, а тому життя його навчило спiлкуватися з подiбними типами.

Суворою в Камчатцi була не природа, а реальнiсть, тож iнколи хлопцi пiсля нiчноi змiни навiть викликали таксi, щоб роз’iхатися по домах i не йти додому пiшки. Можна було наткнутися як не на ментiв, то на блатних.

Поiзд iхав помiж полями, накрапав дощ i в навушниках стиха грала знайома музика. Це була одна зi столичних радiостанцiй, на яку колись пробився однокласник Вiталiка, щоб зачитати свiй реп.