Три хрестики Аліє

Вона вже оговталась вiд здивування, i до неi повернувся ii попереднiй зверхнiй вираз обличчя та жорсткий неприемний тон. Висока й худорлява, зi скривленими вустами та довгим тонким носом, вона нагадала Алiе прадавню руську богиню Мару iз тих майже забутих легенд, якi розповiдала мама.

– Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького епископа Єронiма Почаповського, – несподiвано втрутилась служниця, у вiдчаi припадаючи до грат. Маленька й проворна, вона заступила свою господиню i всiм своiм перебiльшено нещасним виглядом намагалася виправити необережнiсть Агнешки.

Їi тонкi брови пiдскочили угору, а на простуватому обличчi колишньоi селянки вiдобразилися всi жалi свiту. – Мое iм’я Беата… Нас захопили татари, коли ми iхали вiд нареченого моеi панни додому, до Луцька. Допоможи нам, ясна панi! – змовницьки прошепотiла наостанок вона.

– Допомогти вам не можу, – не стишуючи голосу вiдповiла Алiе. Їi очi вже не смiялися, погляд зробився серйозним i важким, без тiнi насмiшки.

– Але не бiйтеся, – продовжила дiвчина, – за вас дадуть гарний викуп, i невдовзi ви повернетеся додому.

– Слава Пресвятiй Дiвi! – кинулася хреститися Беата.

Агнешка ж вiдiйшла до малесенького вiконечка, роблячи вигляд, що iй байдуже.

Тиша стала гнiтючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка вiд радощiв розплакалася, а потiм махнула рукою Ельнуру, i вони разом попрямували до сходiв, залишаючи панянок наодинцi з iхньою лихою долею.

– Панi! Панночко! – окликнув хтось Алiе в кiнцi галереi дещо охриплим чоловiчим голосом.

 – Благаю, панi, пiдiйди до мене!

Алiе зустрiлася поглядом з Ельнуром. Той заперечно похитав головою, суворо зводячи брови.

– Хто це? – запитала дiвчина татарською.

– Козак. Звичайний козак.

– Якщо вiн звичайний козак, то чому знаходиться тут, а не на галерах? – примружилась Алiе. – За нього теж даватимуть викуп?

– Його присудили до страти. Пам’ятаете, я говорив вам про вчорашне повстання на галерi, пiд час якого ледь не загинув ваш брат, Махмуд-ага? Нехай Аллах даруе йому довгих лiт! Оце i е той молодик, який пiдняв повстання.

І це вiн мало не вбив нашого дорогого Махмуда-агу, бодай скорiше загоюються його рани. Але коли брат ваш упав роззброений, цей козак пощадив його, вчинивши дуже шляхетно, тому Халiль-бей вирiшив надати йому останнi почестi.

– Панi, благаю! – чоловiк крикнув iще раз, i Алiе, бiльше не вагаючись, пiшла на голос.

– Якщо мiй батько виявляе повагу до цього козака, то я також мушу.