Сон тіні

Гадаю: два стани – весталки й гетери –

Найвищi е стани, що гiднi жiнок.

В них жiнка свою незалежнiсть не втратить.

Як зоря поетiв, як мрiя мужiв,

Веде вона вгору i шлях вiдкривае

До чистих висот тих – принадних, ясних.

– Даруй менi. Дорiс: чи ж можна казати

Весталка е вiльна? Не смiе ж вона

На учтах сидiти, нi в чару кохання

Заглянути до дна! –

втрутилась друга з найвизначнiших в Александрii гетер – Хризiс.

На цьому якраз я й хотiла спинитись.

Прекрасна i мудра подруго моя!

Весталка тому незалежна i вiльна.

Що ретязь солодкий кохання й жаги

Не сковуе мiцно iй серця нiколи.

Бо ж серце жiноту в неволю веде,

Й лукаво нас робить у мужа рабою.

Рабиню ж завжди зневажае тиран.

Тирана ж рабиня не може кохати.

Так жiнцi кохання бере незалежнiсть,

А рабство тодi вiдбирае й любов.

– Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж пiдкресли, прошу тебе, що незалежна й вiльна жiнка е рiдною мужу, як це було споконвiку в Єгиптi.

– А також те, хто буде… буде збiльшувати iмперське вiйсько, – з легкою iронiею докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Прiск, випещений, могутнiй красень, за походженням александрiець.

– Так, госте мiй зацний, – обернулась Дорiс до Мени. –

Я так не сказала.

Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.

Дозвольте сьогоднi признатись вам щиро:

За хибу вважаю стремлiння жiнок

З мужами рiвнятись,

Подiбними бути мужам до подробиць.

Мужчини i ми, хоч здалека подiбнi.

То ж рiзнi iстоти! І рiзний наш свiт!

– Це справне слово! Евое! – почулись з рiзних бокiв голоси старших гостей.

А Дорiс вже зверталась до Прiска:

– Бо жiнка, носителька вогникiв божих.

Даруючи мужу лиш погляд, усмiшку.

Вже творить завзяття i волю до чину.

Й тi «дiти духовнi» – могутнi, яснi –

Це вiйсько надiйне у вiйнах життевих.

А тi, хто не мае «духовних дiток»,

Не мають на свiтi мети анi цiлi.

Патрицii славнi, що в свiтi не знають

Мети анi цiлi – як тiльки свiй рiд

І «славне наймення» щоби не згубилось,

Тi можуть про збiльшення вiйська подбать.

Вони… та плебеi!

Бо тим не лишилось на свiтi цiм щастя,

Як щастя родинне…

– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долонi розвеселений фiлософ Ксантос.

Бенефiцiарiй Прiск вклонився господинi й перейшов до iншого столу. Щоразу, як Дорiс переривала свою промову, Лiзiй робив непомiтно кiлька крокiв до ложа Хризiс. Нарештi наблизився так, що мiг присiсти бiля неi.