Сон тіні

– Дозволиш тобi товаришувати, Хризiс? – озвався тихо густим басом, мов джмiль.

– Тiльки в уважному слуханнi.

– Цих безконечних сенаторських промов? Вiд них я занудився, мов кiнь у музею.

– Але ж, Лiзiю, я нiколи не тужила за товариством коней!

– Для початку ти б могла бути й ласкавiшою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливае пiдробка «вченоi академii».

– Помиляешся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пiлiкрепiв.

– Не ображаюсь на твоi дотепи. Сьогоднi вони в тебе не досить щасливi.

Але я поважно потребую твого товариства i приятельськоi ради. Вийдемо до саду… маю тобi сказати…

– Лiзiю! – спинила його гетера. – Ти вже менi сказав.

Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиi.

Лiзiй забубонiв роздражнено:

– Рiч видима. Ти розмовляеш охочiше, коли до розмови додаеться та чи iнша блискуча забавка-оздоба. Пригадай – коли ти приймала вiд мене цi смарагди, що ними тепер граешся, то була ласкавiшою.

– Це намисто – твiй подарунок? Можливо, – недбало глянула Хризiс.

 – Я маю цих пам’яток бiльше, як самоi пам’ятi. І не тiшуся, коли менi пригадують забутi подробицi.

– Подробицi про те, хто саме заплатив тобi за твiй час.

Хризiс погiрдливо всмiхнулась:

– Затям собi, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячностi.

– А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливiсть дарувати самоцвiти…

– Ти казав, що потребуеш моеi ради? Дам тобi ii, Лiзiю. Ощадним патрицiям слiд шукати товариства флейтисток. Це не потребуе коштiв.

Вистачить, коли почастуеш iх вином та солодощами зi столу, за яким гостюеш сам.

Ряснi оплески тим часом вiтали Дорiс. Хризiс пiднесла чару.

– За натхненнi слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродiти!

– Евое! – вигукнув Ксантос. – За рiдкiсне явище – приязнь двох красунь!

Дорiс подякувала поглядом за привiт Хризiс. І вiдповiла фiлософовi:

– Звичайно жiночу приязнь нищать заздрощi. А в нас з Хризiс немае поживи таким почуттям.

Розлючений Лiзiй вiдiйшов вiд гетери.

Зрозумiв, що назавжди вiдштовхнула його, i саме в той найкритичнiший час, коли нова позика вiд неi могла б врятувати його вiд руiни.

– Лiзiю! Присядь до нас, прихильникiв Катулла, що саме про нас сказав: «тут нерозрiджений водою пануе Бахус»!

Та Лiзiевоi досади не могли загасити й наймiцнiшi нерозрiдженi водою вина.

До зали, як рiй метеликiв, впурхнув гурт славнозвiсного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись iз музикою арф i флейт.