Сон тіні

Танцюристка була весела й спiвала свою нову композицiю.

Цесарки нiби тiльки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетiли на звук Ізiного голосу.

– О, сьогоднi тобi не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! – крикнула iй вiд фонтана грекиня.

– Радуйся й ти, Геленiон! Як же ж менi не спiвати, коли менi трапилось чудо.

– Навiть чудо?

Ізi повисла на шиi Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленiон випустила з руки амфору, i вона, захлинувшись водою, пiрнула в басейн.

– Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса – бога кохання! – звiрила Ізi причину своеi радостi.

– Уже? – роблено поважно спитала грекиня.

– Тобто як: уже?

– Бо це «чудо» мусить статись iз кожною дiвчиною. Але ж чи не закороткi в тебе крила, цикадо, на Ероса?

– І от! Вона нiчого не розумiе! І взагалi з тобою не можна говорити поважно.

– Ну, не ображайся. Лiпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно iх нагодувала. Ну, розповiдай, – додала ще раз i нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.

Ізi тим часом вже накладала дерев’яного вугiлля до переносноi жарiвнi й розповiдала:

– Ти знаеш, Геленiон, як менi огидно на оргiях, коли вони пiдходять до кiнця. Такi бруднi обличчя гостей – аж страшно. Немов мертвi – з того боку, що повернений до вранiшнього свiтла. А друга половина, хоч i жива, але теж нiби змагаеться зi смертю. В перервi, коли ми, хореi, виходимо мiж гостей, до мене почав чiплятись череватий римський сенатор.

Обличчя – аж сине, розпухле, а в’язи такi червонi, як просiл у рiзницькiй крамницi. Добре, що вiнок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди дiватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленiон! – зiтхнула Ізi. – Якби ти його бачила!.

– Гарний?

– Нема слiв. Менi аж язик одерев’янiв.

– Що ж вiн тобi казав?

– Запитав: хто я.

– Та що ж: не пiзнав, що ти хорея з балету? А ти йому?

– Я сказала, що я – Ізi з Мареотiсу.

– Мала б ще додати: за Мiсячною брамою.

За Каналом. Бо ж вiн римлянин. Що ж вiн може знати в Александрii? Ну, й досада з цiею амфорою. Нiяк не можу вхопити.

– Стривай. Звiдси ii не впiймаеш.

Ізi вмить скинула з себе тунiку, розв’язала сандалii i стрибнула в басейн.

– Маеш. Це добре: буде менi замiсть вiдпочинку. Менi так хочеться спати! А все нема коли!

– Тож розповiдай про свого Ероса, – цiкавилась грекиня. – Про що питався ще?

– Питався, з ким я живу, чи маю батькiв, родину.