Сон тіні

Я сказала, що я самiтна, сирота. Як Селене в небi.

Але Ізi не додала, що той красень вiдповiв iй: – «Я теж самiтний, як мiсяць…»

А Ізi спитала:

– Тому ти такий зажурений, сумний?

Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, нi. Бо той ефеб вiдповiв вiдразу, без незадоволення:

– А ти це зауважила? – Й додав: – Хiба ж такому метеликовi, як ти, самiтнiсть видаеться тяжкою?

– Нарiкати марно, – спустила Ізi своi довгi вii й задивилась на медальку, що ii юнак мав на шиi. А потiм додала тихо: – Треба приймати свое життя таким, як дають його боги.

А вiн на те:

– Говориш, як вiщунка Сибiлла. Хто тебе навчив цьому?

– Сибiлли нiхто не навчав! – кинула Ізi вже на бiгу, бо треба було знов «до кола».

Ізi роздмухала жарiвню, поставила варитись ранiшнiй кулешик, сiла на кам’янiй лавi бiля Гелене, обхопила руками колiна й розповiдала знову:

– Коли я, вертаючись додому, добiгла до надбережжя, нiби розжеврювалось. Прокидались морськi птахи й рiзкими покликами вiтали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен.

Вiтрило – як нiжне рожеве крило. А бiля того крила – юнак. Геленiон! Це був вiн! Мiй Ерос! Мое серце наповнилось радiстю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вiнця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаеш, мов кiнь, що зi скелi слiпим скоком метнувсь у прiрву! І, зненацька – знаеш, Геленiон – з-пiд скелi зiрвались меви! Справа – лiворуч! Справа – лiворуч полинули в жовто-рожеве повiтря. Як пелюстки бiлих квiтiв. Коливались над зрябiлою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вiтав мене з човна.

Геленiон перестала прати i з цiкавiстю слухала подругу.

– І, ти, поетко, склала нову пiсню? – спитала вона

– А як же iнакше? – здивувалась Ізi. – Ти ж сама розумiеш: коли вранцi перед тебе справа налiво вилетять птахи, це вiщуе щасливий день.

І Ізi заспiвала повним, оксамитним контральтом:

Щасливий день! Ясний мiй день!

Ти радiсно почався.

У серцi дзвоники дзень-дзень.

Менi ж сам бог з’являвся.

Схили же, небо, келих свiй

І щастям всю мене полий.

З вiкна поверху висунулась лиса голова:

– І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тодi заводять оцi… цикади та музи з передмiстя! Скажiм для прикладу, хоча б бога посоромились!

– Але! Сховайся, мiсяцю, бо ж надворi вже день давно! – вiдбила жарт грекиня. – Тiльки ж, бачу, фiлософ забув, що сьогоднi вiн мусить вийти э дому зрання.

– З такими грiшницями справдi все забудеш. Бо ж менi з вами таки й не по дорозi.