Сон тіні

 – І покликала до саду: – Тю-тю-тю?

З цокотiнням металевих струн i фуркотiнням крил з-за огорожi висипалось iз десять бiлих цесарок.

Матрона кинула iм пшеницi, що впала золотим дощем, i пiшла до хати.

Квакус почухав пiд пахвою, пiдтяг штани й, звертаючись до дiвчини, що прала бiля басейну, промовив вагаючись:

– Не iнакше, як доведеться прийти ще раз. Адже ж казав: «Дай у руки!» Так на здоров’я!

– Іди здоров, – вiдповiла Гелене, не пiдносячи голови.

Чула, як рипнула хвiртка. За хвилину вчула, як рипнула ще раз.

То вийшла Афра.

– Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись iй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомiдою. І знов зачула, що на вулицi хтось легко вдарив калаталом у браму.

Нiхто, однак, не входив.

Гелене струсила руки й пiшла до хати по хлiб. А хвiртка вiдчинилась, i в нiй з’явилась несмiлива, струнка постать гарноi дiвчини в сiрiй столлi.

– Мир дому цьому!

Гелене вмить пiзнала поглядом вартiсть цiнноi тканини столли, помiтила невеличкi, новi, красно зробленi сандалi.

І в думцi здивувалась, що прихожа не мае сережок у вухах.

– Радуйся i ти!

– Може, я помилилась? – спитала скромна дiвчина. – Менi вказали, що тут живе вдова по старшинi Афра з Тiнгiса, ткаля..

– Ось-ось щойно вийшла! Але вдома ii донька, Антонiя. Ввiйди. Далi, дверi праворуч.

Незадовго Антонiя вийшла з гостею.

– Я проведу тебе, Іраiс, – вчула Гелене голос Антонii – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленiон.

– Радуйся, Антонiе.

От, i маеш землячку.

– А чому ти гадаеш так? – пiднесла на Геленiон прегарнi очi чужа дiвчина.

– Однаково вiтаетесь: «миром».

– А ти так не вiтаешся?

– Я – геленка, грекиня, – i прала далi, мiркуючи: – Дивнi вони, Афра з донькою. Замiсть, щоб вiдбити конкурентку, ще й самi ii й проводять.

Вона знала, що мати з донькою тiльки впертим тканням можуть заробити собi на прожиток. Хiба ж можна було б втриматись в Александрii на мiзернiй пенсii, що ii дiстае вдова по вексiлярiусовi – драконарiевi комонноi когорти Третього легiону з Тiнгiтанськоi Мавританii, вiдкiль прийшла i вдова комонного вiйськового старшини – Ізiна мати?

Сонячне свiтло заливало вже цiле подвiр’я, коли Ізi вiдчинила брамку.

Вона мала пiд пахвою пакунок iз танцювальним приладдям: прозорими, «скляними», як iх називали, шатами, мiдяними дисками – кроталами. А також i з полатаними сандалiями, що iх взяла по дорозi в шевця для свого опiкуна фiлософа Стробуса.