Своя кров

 – Ану геть, шолудивий, – репетувала постать, – охорона валить!

Пес неохоче, та все ж звiльнив дорогу.

– Дякую, бувай, – мовила дiвчина й закрокувала вулицею.

– Е-е, нi, – валандався позаду конвой. – Я таких дiвчат на дорозi не кидаю, я веду iх до самих ворiт.

– Я ж сказала – дякую, я дiйду й сама, – вiдмовлялася Катя.

– Стiй! – наразi вхопила постать дiвча за комiр куртки. – Або йдемо разом, або нiхто нiкуди не йде.

– З якоi це радостi? – обурилася врятована.

– Болiд сказав.

– А вiн хто – цар?

– Вiн – Болiд.

– П’яний Болiд, – поправила. – Та й щось не схожий ти на справжнього… мачо, щоб мене водити.

– Як це не схожий? – обурився парубiйко. – Ти, курча, та ти ще пiд квочкою цвiрiнькало, як я вже…

– Вiдчепися вiд мене, – пручалася, – що ти там його вже…

– Баб складав у покоси, – хвалився. – Не вiриш, чи що, цiпа?

– Та вiдпусти ж ти мене, – заiхала портфелем у мармизу.

Приставайло вiд несподiванки заточився, мацнув рукою розбитого носа.

– Сука, – вилаявся, – ти кому кров пустила? Сопля погана, та я тебе… та я за свою кров… та сотим колоском у покiс зараз ляжеш.

Помчав за дiвчам.

А воно, прудке, мчало та мчало вздовж вулицi. Звернуло в провулок.

– Додому тiкаеш? – ревiв слiдом. – Та ти за кров мою не розрахувалася, шалава!

Слизькi дороги – непевнi траси для перегонiв. Слизькi дороги – чом багато вас так на землi? Звiдки витiкаете ви, де плодитеся, з чого русла своi тчете й чом чорна така в них рiдина стугонить?

– Вiд конвою не втечеш, – напосiвся переслiдувач на розпластане дiвча.

– Рятуйте! – вереснула.

– Цить, – вхопив за голову, вдарив нею об дорожнiй лiд, – цить, патлата.

Потягнув беззвучне тiло в зарослi до похиленоi, покинутоi давно хижi.

– Согрiшимо, – плямкав.

– Та ти не дiвка вже, – припадав до вечерi. – То це й не грiх уже – в покiс лягти; це так – життя просто та й годi. От матерi його трясця – вже й у школi молодицi. Де ж дiвчата тодi, в дитсадку?

Повечерявши, зiбрав посуд.

– Портфелика не забудь, телице, – кинув до дiвчини портфеля.

– Ти сядеш, – наразi вчув нахабне. – Я клянуся – ти сядеш.

– За що? – здивувався.

– За глум.

– Дiвко, та тебе, певно, пiвмiста жарило, чого я сiдати маю? – обурився.

– Щоб не брав те, що тобi не дають, – нахабнiла згвалтована. – Болiд драний.

– Заткни халяву, – пiдступив упритул, – бо додому далеко, а я тут.

– Ти думаеш, тебе не знайдуть? – рюмсала. – Знайдуть.

– А ти що, не збираешся мовчати? – отетерiв.