Своя кров

Та серед нових свiтiв завжди валяються кострубатими купами залишки свiтiв старих – це директору гiмназii примарилося, буцiмто випускнi класи не наздоженуть вмерзлi у рвану трубу знання, тож погнав нещасних на навчання до двох кiмнат, де притуленi були на зло всiм холодам електрокалорифери.

Вони насмiлилися стверджувати, що не вода на цiм свiтi основа життя, та дули до кiмнат пiдiгрiте повiтря.

І цим псували кров.

Чотирьом випускним класам з усiх класiв школи випало пiднятися супроти води та труб, конвоем стати довкола знань i вести iх до мети – цементувати силою своею розхристанi мiзки випускникiв.

Конвой стояв у двi змiни – бо класiв чотири, а теплих кiмнат двi. І тiльки коли сива нiч мерзлою грудкою валилася на землю, рушав конвой на постiй.

* * *

Але на перетоптаних вулицях мiста конвоювалися не тiльки знання, конвоювалися й стежки-дорiжки, аби розпростертими стояли до ранку, не скрутилися жужмом вiд дикого морозу – бо мiсто, в якому вранцi жодна душа не знайде своеi стежки, приречене на безкрiв’я.

Стежки конвоювали собаки. Вони схиляли своi писки до об’екту охорони й шурували, як навiженi – берегли скарб.

А коли конвой натикаеться на конвой – ситуацiя ускладнюеться та потребуе сторонньоi допомоги.

Катя Осмолодова, майбутня випускниця гiмназii, стояла серед дороги додому, а впоперек тiеi дороги стовбичив пес. Вiн не гарчав, зирив просто якось незрозумiло, але йти з портфелем на собаку не завжди е правильний крок.

– Цуцику, йди, йди, – скиглило зо п’ять хвилин дiвча.

Позаду собаки щось вихлюпнулося з провулка – чи парубок, чи чоловiк.

– Гей! – гукнула Катя. – Дядьку! Проженiть собаку!

– Га? – вiдгукнулась iстота.

– Собаку проженiть, будь ласка, – просилася гiмназистка.

– Хай стоiть, – варнякало з вулицi.

– Як це хай стоiть? – обурилася дiвчина. – Менi додому треба.

– А ти хто? – допитувалися з дороги.

– Катя, – зiзналося дiвча.

– А я Болiд, – гукнули дiвчинi.

– Чула.

– Отож. Іди, не бiйся, цуцик сумирний.

– Точно?

– Шипшина не цвiте на осiнь.

– При чому тут шипшина? – знизала дiвчина плечима й несмiло рушила на голос.

Пес, що мовчки й без iнтересу слухав балачку, раптом наiжився й гавкнув на дiвчину.

– Ой! – вiдскочила до тину. – Твоя шипшина, може, й не цвiте, – гукнула Болiду, – але ж гавкае.

– Стати в конвой! – раптом вереснуло позаду собаки й силует кинувся на пса.