Інтронізація

Та Джо наздогнав.

– Як ти здогадався вiдносно яблук? – перепитав, схопивши за плече. – Як ти вiдкинув розмарин?

– А ти пробував його жувати? – всмiхнувся Летюк.

Джо витяг з-за пазухи гiлочку рослини, вкусив.

– Тьху! – сплюнув.

– Звiдки ж ти знав, що його не жують, невже пробував сам? – одно допитувався й допитувався.

– Нi, не пробував, просто нiколи не чув, що його жують. Вiдтак почав шукати iншi варiанти.

Гуртожиток спав. А Джо все сидiв i сидiв на диванi в холi. Нi, не коханням до Суррени переймався.

Що подобалася, то факт, але щоб кохати… Навiть не знав. Тим бiльше, вона його мае за дурня. Чи ж варто й волочитися при такому несприйняттi? Мучило iнше. Що не може охопити поглядом увесь Всесвiт, що бачить частинами. Летюк он може, а вiн – нi.

– Ну то й що? – наразi здiйнявся. – Я його в себе вбирати маю чи лiтати в нiм? Звiсно, що лiтати. І то тiльки довкола Землi. А на це вистачить i мого розуму. Було б чим перейматися.

ІІ

Вони вчотирьох стояли серед глибокого снiгу.

Перед ними сяяла бiлизною полога, але досить-таки висока гора.

– Ось, – наставник простягав чотири конверти кожному по одному, – ви повиннi доставити це послання на он ту вежу на протилежному схилi гори. Бодай один з команди. Один конверт на вежi – й залiк усiй групi.

– А чому один? – не зрозумiв Джо. – Наскiльки я розумiю, тут немае нiчого складного, гора полога, без прямовисних скель та всiляких урвищ.

– У вас лишень одне обмеження, – не звернув уваги, продовжував наставник, – час.

– Скiльки в нас часу? – запитав Летюк.

– Три години.

– А скiльки тут кiлометрiв ходи по схилу? – цiкавилася Суррена.

– Залежить вiд швидкостi, – вiдповiв наставник.

– То ми пiшли? – перепитав Гвiам.

Наставник подлушпався в торбi, виволiк звiдтiль годинник, вiдмiтив час.

– Можете, – дав дозвiл.

Швидко зодягнули принесенi з собою лижi, рушили в дорогу.

Спершу взяли швидкий темп ходи, але шлях тягнувся хоч i навскоси по схилу, та все ж угору й угору.

Швидко задихалися.

– Треба збавити темп, – порадив Джо. – До вежi не так i далеко, щоб не встигнути за три години. Маемо не поспiшати, але йти впевнено.

– А як тут можна йти невпевнено? – перепитав нерозумiюче Летюк.

Вiдповiдi не прослiдувало.

Сопiли, тяглися до заповiтноi вежi.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.