Інтронізація

Унiверситет по якiйсь причинi плював з високоi гори навiть на натяки про гендерну рiвнiсть. З п’ятнадцяти абiтурiентiв закладу, що штурмували ази космiчних знань на одному курсi, тiльки двi особини мали коси, а не чуби. І то…

Патрицiя – вона, звiсно, мала ознаки жiночоi статi, але заховала iх так далеко, що не всяк i роздивиться.

– Мене цiкавить тiльки один чоловiк, – заявила колись Гвiаму, що жарту ради виокремив колись натяк на залицяння.

– Поза межами закладу? – прагнув той уточнення.

– Поза межами Землi, – роз’яснила.

– Хтось iз попереднiх випускiв? – одно допитувався.

Дивилася на нього й не бачила.

– Нi, чоловiк той – космос, – мовила.

Смiявся, аж падав Гвiам.

А вона не чула, вона йшла до свого единого, iнших навiть не помiчала. Вiдтак помiчати перестали i ii. Вона ж i не мала нiчого проти. Бо вже зробила вибiр.

А Суррена… О, Суррена!..

Навiть коли б вас було п'ятнадцять тисяч на всю земну кулю, а не всього п'ятнадцять, вона б однак виокремилася.

Джо колись навпрошки ii запитав:

– На дiдька ти подалася в цю космонавтику? Треба було в актриси чи моделi, знаменитiстю крила б свiт, як покривалом, топилася б у шанi й заздростi, а так у напiввiдомостi покришиш днi по довколаземних просторах – хто про те знатиме, пошануе хто?

Стояла, задумавшись.

– Чого мовчиш? – перепитав.

– А що казати? – зiтхнула. – Певно ж, ти правий. Навiть не знаю, що сюди занесло. Здоров’я, певно. Бездоганне здоров’я.

– Ну, це не показник для запирання тiла в каземати довiчного обов’язку перед людством, – теж зiтхнув.

– Нi, не женився б, – заперечила.

– Це ж чому? – навiть обурюватися почав.

– Я б за тебе не пiшла, – дивилася в очi.

– А чом це я тобi й не до пари? – вибухнув. – Не з дурного тiста лiплений, з добiрного. Гарненький чувачок.

– Що ти менi тiлом межи очi прискаеш? – аж вiдвернулася. – Я вибираю по розуму, по розмарину.

– Я не дурень, ти помиляешся, – й собi вiдвернувся.

– Нiхто не каже й не казав, що ти дурень, – iшла геть. – Дурнiв сюди не беруть. Але якщо ти не знаеш, при чому тут розмарин, то ти не з мого куща квiтка.

Так i розiйшлися, ще й не зiйшовшись, бiля того дурнуватого, незнано-нащо причепленого розмарину.

І Гвiам на тому ж обпiкся.

– Що, теж розмарину хоче? – перепитав Джо, коли той похило вiдходив вiд Суррени.

– Ага, – аж рота роззявив Гвiам.

– Бiда, – протяжно так Джо.