Зло не має влади

– А ти вважаеш, я мусiв ходити, як мiський божевiльний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

– Ну, далi…

– Що ближче пiдступала Сарана, то страшнiшими робилися чутки. Гарольд посилав розвiдникiв – тi не поверталися. Гарольд згадав нарештi, що вiн маг, сам подався на розвiдку, а коли повернувся, закликав на захист мiста всiх здатних тримати зброю… Але рiзнi люди, яким вдалося побачити вiйсько Сарани хоча б здаля, сходяться на одному: здолати його неможливо.

– Гарольд теж так думав, – сказала я обережно.

 – Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привiв… Ополченцi…

– …по-твоему, щось змiнять?

– Не знаю, – зiзналась я. – Замок все-таки укрiплений… Нехай у чистому полi Сарану нiхто не здолав – стiн на ii шляху поки що не зустрiчалося?

– Ти все доiла? – дiловито запитав Максимiлiан.

– Так, – я подивилася на порожню тарiлку, забруднену варенням. – А що?

– Ти маеш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, а вдень вiдпочивають… Зараз вони знялися з мiсця.

Перший перехiд iз тих трьох, якi iм лишилися до мiста.

Я повернула свiй посох навершям на захiд.

Звiдтiля сунула, мов гарячий вiтер, навiть не небезпека – смерть…

Роздiл п’ятий

Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – i з пiр’я в нього зiскакували синявi iскри.

Я навчилася не вiдставати. Вiтер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очi. Я летiла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, вiдчуваючи, як блискавично змiнюються шари теплого й холодного повiтря.

Ми пролетiли над широкою лукою, над смужкою степу, де бiлiло камiння та кiнськi черепи. Далi почалися пiски. Я дивилася нiчним зором, i добре, що мiсяць втонув у хмарах. У цiлковитiй темрявi менi вiдкривалися застиглi гребенi пiщаних пагорбiв – сiрi, брунатнi, як на виразнiй старовиннiй фотографii.

– Ще далеко?

Я могла б i не запитувати. Вiтер свистiв у вухах, несучи назад моi слова та сльози, що зiрвалися з вiй. А Максимiлiан у подобi чорного птаха не вмiв розмовляти.

Треба й менi навчитися обертатись на щось летюче… Скажiмо, на дракона… Або хоч на сокола…

У свист вiтру вплiвся тепер iнший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозумiти, що воно таке. Збавила швидкiсть, дозволяючи Максимiлiановi вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небi.

Звук… нiби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердiшою за дерево. І дуже холодною.

І вона тремтiла.