Зло не має влади

Уся земля здригалася. Гребенi дюн повiльно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтiла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетiла знову, струшуючи пiщинки. Мiй посох неначе врiс у долоню. Попереду, на обрii, струменiло повiтря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максимiлiан, заходився кружляти надi мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летiла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максимiлiана – не погоджуся нiколи в життi!)

Ми знову полетiли.

Знову засвистiв вiтер. Мое обличчя аж пашiло, я вiдчувала, як скочуються по спинi краплi i сорочка прилипае до тiла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)

Однак – нi. В таких – не бували…

Заграва дедалi яскравiшала. Невдовзi я вже розрiзняла окремi вогнi… вони насувались. Це були смолоскипи, свiтильники, кожен – завбiльшки iз величезне багаття.

Земля тремтiла, цей гуркiт поглинав тепер усi звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б.

Вогнi тяглися навсiбiч – праворуч, лiворуч, уперед – скiльки сягало око. Вся пустеля свiтилася, рокотiла й посувалася – повiльно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмовi, неухильно, нестримно.

Я вiдчула, що зараз упаду. Вогнi були вже просто пiдi мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зiрвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогнi сунули назустрiч. Я вчепилась у посох, силою волi сповiльнила падiння, – балансуючи, наче на дротi, неначе знову розучилась лiтати.

Я зависла на висотi десь, напевно, п’ятого поверху. Пiдi мною йшли, гуркочучи панцирами, якiсь тварюки, схожi одночасно й на бикiв, i на величезну гусiнь. Згори я не бачила, скiльки нiг вони мають; спини iхнi, високi кiстянi гребенi, погойдувались, у сiдлах сидiли вершники (однаковi, немовби iх розмножили на ксероксi). У них не було ший: круглi, ледь сплюснутi голови виростали просто з широких плечей, i за спиною в кожного була зброя. Їхнi смолоскипи нагадували рухливе багаття.

У свiтлi полум’я блищали зазубренi леза, вiстря, списи, хвилястi клинки, триграннi шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямiсiнько на голову якому-небудь варваровi!

І тоi митi мене помiтили.

Ритм походу не збився нi на секунду. Замiсть голiв я побачила закинутi до неба пласкi обличчя. У гуркiт крокiв уплiвся радiсний крик, зiрвалися з плiч арбалети, у мене прицiлилися одночасно десятки стрiл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свiчкою.