Зло не має влади

Алiсiя народила двiйню, i дiтки вдалися в батька – принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного камiння, збiгалося ледь не все Королiвство. Вразливi дами млiли. А дiти, на жаль, часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз i чхав. Зрештою ця родина теж виiхала – на далекi острови, у такi теплi краi, де опiвднi на розiгрiтому камiннi можна смажити яечню.

Уйма чудово налагодив стосунки зi злющою стервозною Фiлуменою. Вона у нього ходила в дикунському вбраннi, спiвала людожерських пiсень, стрибала довкола багаття й корилася не просто слову людожера, а навiть кожному поруховi його брови.

(Дивно, але й цi жили в любовi та злагодi.)

І оскiльки Уйма iз Фiлуменою оселилися у себе на островах, у мiстi залишилися тiльки принц-деспот зi своею дружиною Розiною. Принц-деспот жив у зручнiй, гарно вмебльованiй в’язницi, й Оберон звелiв начальниковi варти не спускати з нього очей. (Я добре розумiла мiркування короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скiльки рокiв вiн мордував у темницi рiдного брата!)

Про все це Максимiлiан довiдався, вештаючись мiстом, надовго «зависаючи» на базарi, гуляючи в порту.

Мiсто в тi днi вирувало: великi кораблi приходили i вiдходили щодня, чимчикували дорогами обози й каравани, з навколишнiх сiл хмарою сунув люд, i щомiсяця виникав новий мiський квартал.

І ще: в тi днi король видав указ про перетворення колишнього Храму Обiцянки на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Ранiше величезна будiвля стояла порожня – тiльки час вiд часу там влаштовували свята для городян.

А тепер Максимiлiан став свiдком того, як iз палацу переносили гобелени, як теслi й склярi майстрували вiтрини й полицi, а скульптори – модель королiвського замку. Кожен мешканець мiста мiг принести в музей «важливу рiч» – зрозумiло, слiд було довести, що вона справдi важлива…

Максимiлiана вабило бурхливе життя Королiвства. Йому було замало кружляння над мiстом у пташинiй подобi, бракувало присутностi за столиком у тавернi. Хоч вiн i дiзнався вже все про це мiсто – йому хотiлося, щоб мiсто дiзналося про нього.

Дiзналось – i здригнулося.

Вiн подався на мiсцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, рiс разом iз мiстом) i там пiзньоi ночi вирiшив попрактикуватися в некромантii. У розповiдi Максимiлiана все це мало досить лиховiсний вигляд: вiн огледiвся, прилаштувався, вирiшив, хто з небiжчикiв може бути найкориснiшим, та й узявся до своеi темноi практики (якоi, утiм, так i не довiв до кiнця, бо з’явився Оберон).