Зло не має влади

Некромант (Максовi тодi виповнилося чотирнадцять) жив у печерi бiля пiднiжжя гiр. Якось, гуляючи берегом озера, вiн надибав… дракона. Ранiше некромант нiчого подiбного не бачив i перелякався не на жарт. Але дракон був молодий, нерозважливий i (як потiм зрозумiв Максимiлiан) безнадiйно тупоголовий.

Вiн довго забивав хлопчиськовi голову всiлякими дурними загадками, ребусами та iншими каверзними запитаннями, але Максимiлiан (так принаймнi вiн менi розповiдав) був кмiтливим i вiдповiдав правильно. Тодi дракон розохотився й запропонував якусь цiкавiшу гру.

Максимiлiан погодився й виграв у дракона здiйснення «бажання».

Отодi вiн i побажав… справжнiй замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озерi та плювався окропом, але не мав куди подiтися. Максимiлiан накреслив план (як умiв, похапцем) iз безлiччю нiш, таемних пiдземних хiдникiв i закапелкiв для нежитi, яку збирався згодом там поселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максимiлiана не узгоджуеться з фiзичними законами.

– Вiн ще менi буде патякати про закони фiзики! – обурювався Максимiлiан, копилячи губи й одразу перетворюючись на бiлявого хлопчиська, яким був колись. – Ось ти, примiром, умiеш поглядом каменi перевертати?

– Поки що нi. Потiм навчуся.

– А вiн перевертав так, що пилюка стовпом стояла! Моi немiчнi здохлi комахи розлiталися навсiбiч… А потiм вiн виплавив ключа i вручив менi. Щоправда, забув охолодити… – Максимiлiан потер долонi. – Ондечки вiн, цей ключ, на стiнi висить.

Я повернула голову.

Ключ був завбiльшки, як ракетка для бадмiнтону, на вигляд – важкенький…

– Розповiдай далi, – зажадала я.

І вiн продовжив.

Коли Максимiлiан став господарем замку, то ще дужче осмiлiв. Дракон його не турбував – уся драконова родина, що жила в скелях, кудись перебралася (некромант не знав, куди). Максимiлiан вiдчув себе господарем цих земель загалом. Одного чудового дня вiн обернувся чорним птахом i полетiв у мiсто – розвiдати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки пiсля нашого трiумфального повернення з-за Вiдьминоi Печатки й чотирьох весiль, справлених одночасно.

Принцеси вийшли замiж: Розiна – за принца-деспота, Ортензiя – за принца-бранця, Алiсiя за принца-саламандру, а Фiлумена – за Уйму, колишнього людожера. Ортензiя з чоловiком виiхали майже вiдразу: тривале ув’язнення в замку принца-деспота пiдiрвало здоров’я бранця. Вони оселилися в якомусь вiддаленому селi й там, «на лонi природи», були цiлком щасливi.