Зло не має влади

Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом – пiд стелю, прикрашену тонким рiзьбленням.

Перш нiж сiсти, я нiби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

– Боiшся, що отрую?

Вiд цього Максимiлiана нiчого не сховаеш…

– Звичка, – вiдповiла я коротко.

Йому не було сенсу труiти мене. Але ж некроманти полюбляють чинити капостi без будь-якоi вигоди для себе – просто так…

Млинчики мали чудовий вигляд – тонкi, мов мереживо, маслянисто-нiжнi, вони категорично не в’язалися з похмурою обстановкою замку.

Максимiлiан вiдразу кинувся до iжi – з таким завзяттям, начебто не було нiякоi Сарани, а Оберон, як i ранiше, нiби нiчого й не сталось, правив у своему замку.

Нам нiхто не прислуговував – ми самi накладали з великоi тарiлки млинцi, а з вазочок – варення, i це було чудово: по-перше, я взагалi не люблю, коли менi хтось подае. По-друге, здоровенний павук, який снував при столi, як обслуга, здатен зiпсувати будь-який апетит – навiть отакий вовчий, що розгорiвся цiеi хвилини. А млинчики танули на язицi, iхнiй смак тiшив i нiс, i гортань, i навiть, здаеться, вуха.

Варення було ледь кислувате (я такого зроду не iла).

– Дякую, – сказала я, переводячи подих.

– На здоров’я, – Максимiлiан iще жував, пiдборiддя в нього замастилося маслом i варенням.

Я подумала: як дивно, я ж оце щойно довiдалася про такi страшнi речi. Просто неможливi – я iх i збагнути до кiнця не можу. А от сиджу, наминаю собi млинчики i намагаюся вгадати (наче це таке важливе): варення порiчкове чи все-таки кизилове?

– Годi об’iдатися, – сказала я похмуро, – розповiдай, що знаеш.

І вiн розповiв.

* * *

Коли Макс проник до Королiвства крiзь Вiдьмину Печатку, то забрався в гори й сидiв тихо, як миша. Оберон, зрозумiло, знав, що в околицях мiста шастае некромант, але, оскiльки Максимiлiан не пхався на люди, Оберон не квапився його вiдловлювати.

Максимiлiан потроху посмiливiшав i взявся, за його висловом, хазяйнувати. Певна рiч, вiн не збирався одразу будувати для себе замок – це йому було не пiд силу.

Тепла домiвка замiсть вогкоi печери – ось що вiн хотiв (але й будинок не можна було звести без зосереджених магiчних зусиль).

Максимiлiан «узявся за дiло» й по тривалому вправляннi вже здобув владу над комахами. У горах, особливо влiтку, повнiсiнько метеликiв, бджiл, жукiв, мурах, – i всi вони (по завершеннi свого короткого життя) потрапляли пiд оруду некроманта. Щоправда, довго слугувати йому вони не могли, та й користi вiд них було не надто багато.