Зло не має влади

Птах летiв попереду, вказуючи шлях. Летiв уперед – i повертався, кружляв очiкуючи. Я додавала й додавала швидкостi, й незабаром вiтер засвистiв у вухах, а поли сорочки заляпали, як вiтрила; я трохи заспокоiлась i наважилася глянути вниз.

Пiдi мною пропливали скелi. Я бачила iх нiчним зором – сiрi й брунатнi хребти, порослi лiсом, обплетенi струмками, як людська рука – синiми венами. Ми летiли геть вiд моря й вiд мiста. Повiтря дедалi холоднiшало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись.

І на березi цього озера, у неприступнiй мiсцинi замаячiв недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зi шпичаком на даху.

Роздiл четвертий

У гостi до некроманта

– Це вхiд.

Замок обступав мур iз височенних скель.

Двi з них, вищi за решту, п’ялися верхiвками в небо, мiж ними темнiв прохiд, такий приблизно завширшки, як в’iзд у гараж. Дорогу перепиняло залiзне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов лiс, у багато рядiв.

– Ну от, увiйди без дозволу.

Спробуй.

Я перевела подих – пiсля польоту щоки пашiли й тремтiли руки.

– Нiчого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, вiдчиняй!

Вiн клацнув пальцями. Залiзний «лiс» втягся в землю – був, i не стало.

– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процiдила я крiзь зуби.

– Ти мiй перший гiсть, – сказав вiн трiшки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.

І вiн рушив вузьким проходом, уздовж якого горiли смолоскипи на чорних стовпах.

Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не вiдмовилася б вiд замку, тiльки зводила б його не серед гiр, а на березi моря, щоб були пiщанi пляжi й…

Максимiлiан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч i лiворуч темнiли нiшi, вирубанi в каменi. Я розгледiла залiзнi кiльця, вмурованi в стiну, та уривки ланцюгiв.

– Це навiщо?

– Тут у мене будуть кiстяки, – сказав Максимiлiан, трохи знiтившись.

 – Два такi великi, праворуч i лiворуч, аби вiдчиняли-зачиняли дверi, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

– Справдi? – я прокашлялась. – А чому… чому iх зараз нема?

– Не встиг. Не все вiдразу, зрозумiла?… Ну, ласкаво просимо.

Дверi зарипiли. Я стримала посмiшку: змалку Максимiлiан боявся всiляких там мерцiв просто панiчно. Виявляеться, iз вiком його страх не минув. (Добре, що я знаю його таемницю.