Візит до Імператора

Ми в’iхали на територiю кооперативу. З правоi сторони тяглася довга i вузька смуга води – чи то затока, чи то чийсь приплив, або просто краечок болота. Я згадав, що клiент мiй згадував якийсь «пляж» (мабуть, це не тут, заспокоiв я себе).

Кооператив був дивний – одна довга вулиця. Недобудованi дачi – таких була бiльшiсть – чергувалися з низенькими, по вiкна врослими в землю сiльськими будиночками. Розбитi вiкна, проваленi дахи, бур’яни, якi зустрiли осiнь на гордiй позначцi «два метри зросту» – схоже, тут багато рокiв не ступала нога людини.

«Опель» трясло на вибоiнах.

– А сусiди тут е? – запитав я клiента.

Той знизав плечима:

– А треба?

Я здивувався i нiчого не сказав. У графi «Пiд’iзна дорога» подумки вiдзначив: «погана».

Призначений до продажу будинок видно було здалеку. Червона черепиця, башточки, флюгери, кованi грати балконiв – художник був не дурний пожити – знався на цьому; побачивши садибу, я вiдчув до нього, небiжчика, щось схоже на заздрiсть. Нервова дорога, пустирi та вибоiни навколо – все це раптом стало неважливе, точнiше, наповнилося iншим змiстом: передi мною був не дуже дорогий будинок десь на задвiрках, а вiддалений вiд метушнi замок, мiсце усамiтнення, оточене дикою природою…

Поки клiент заганяв машину в гараж, я стояв посеред просторого двору, вдихав запах листя, що встеляло стилiзованi пiд старовину кам’янi плити, дивився на флюгери i намагався – хоча б приблизно – прикинути цiну всiеi цiеi пишноти.

Посеред двору була неправильноi форми клумба з величезним каменем у центрi.

– А це що? – запитав я в клiента.

– Фонтан, – озвався той знехотя. – Працюе вiд насоса…

– Можна ввiмкнути?

– А навiщо?

Вiн дратував мене, похмурий i безглуздий продавець скарбiв.

– Але ж ми привеземо сюди покупця, – сказав я терпляче. – Фонтан теж коштуе грошей, i чималеньких.

Клiент знову знизав плечима. Пiднявся на широкий ганок з двома мармуровими псами обабiч; у руцi його подзвонювала низка величезних сейфових ключiв – на кшталт тих, що вiдкривають залiзнi дверi моеi квартири, але бiльшi.

Коли ключ скреготнув у замку, я чомусь розхвилювався. Занадто подобався менi цей будинок. Дуже хотiлося, аби те, що всерединi, не пiдвело очiкувань. Клiент вiдкрив важкi дверi й ступив досередини; а я, майже проти волi, затримався.