Візит до Імператора

Хотiлося подовжити задоволення.

І – чомусь – виникло занепокоення. Виникло i зникло, як тiнь летючого птаха.

– Ну, йдiть, – глухо долинуло з дому. – Тут, звичайно, безлад…

Я ввiйшов. І з першого погляду зрозумiв, що будинок не обдурив мене. Меблiв майже не було, зате був великий камiн з кованими гратами, стiни з нiздрюватоi цегли i кiлька картин олiйними фарбами на великих картонках.

– А не боiтеся, що вкрадуть? – запитав я, затримуючи погляд на картинах.

Я знав, що мiй супутник потисне плечима, i не помилився в своiх очiкуваннях.

– Поки не вкрали, – байдуже сказав клiент. – Це батьковi дарували… Вони нi хрiна не вартi.

Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився i подивився вниз. Клiент навiщось знiмав зi стiни найближчу картину; я геть не розумiюся на живописi, i кiлька помiдорiв на блакитному столi нiчого не сповiстили нi серцю мойому, нi розуму. Я зiбрався був iти далi, коли клiент, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.

Я вчепився у вузькi перила, ще не розумiючи, звiдки страх, але кров уже хлинула вiд обличчя, щоки онiмiли, а долонi прилипли до залiза. На зворотному боцi картонки була намальована стара жiнка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала менi колись квiткову цибулину.

* * *

Напевно, мiй вигук був дуже виразний. Принаймнi, клiент на мить вийшов зi своеi похмуроi сплячки i поглянув на мене занепокоено:

– Що?

– Дозвольте глянути, – сказав я сухими губами i дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зi сходiв.

Клiент виглядав здивованим:

– Що?

Картонку вiн поставив пiд стiною – помiдорами назовнi.

Не звертаючи уваги на його подив, я пiдняв картину i повернув зворотним боком. Там, на виворотi, не було нiякого портрета – тiльки тiснилися, переплiтаючись листям, дуже дрiбнi синi, коричневi i темно-жовтi квiти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.

– Вибачте, – сказав я, опускаючи картонку. – Менi здалося…

Клiент навiть плечима не знизав.

Ясно було, що переплетення квiточок зiграло зi мною злий жарт, адже стара випливла з пам’ятi зовсiм випадково – однак чарiвнiсть будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кiмнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище i пiдвал – усе це механiчно, нiби долаючи зубний бiль. Все зрозумiлiшим ставало, що будинок, попри все, перебувае у чудовому станi. Але тим сильнiше хотiлося забратися звiдси.