Вовча сить

Станко був уражений – як вони зумiли зробити таке майстерне чучело?

– Вина! – крикнув Ілiяш.

Із глибини зали до них заспiшила дiвчина-служниця. Волосся ii по-розбiйницьки було зав’язане червоною косинкою, але нiчого войовничого не було нi в тонкому миловидному обличчi, нi в спокiйних темних очах, нi тим бiльше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите iм’я: Вiла.

Дiвчина прислуговувала iм iз початку вечора; Станко раз у раз ловив на собi уважний погляд, але зовсiм iншi турботи тут же витiсняли Вiлу з його думок.

Тепер вiн наважився поглянути iй просто у вiчi – i з задоволенням побачив, як бiлi ii щоки темнiють вiд припливу кровi.

– Менi – ще вина, – заявив Ілiяш i раптом проспiвав хрипким тенором:

Вi-iло, Вiло,

невже менi наснилось?!

Тра-ла, тра-ла-ла…

Із-за сусiднього столу на них скоса глянули, а бiдолашна Вiла вкрай знiяковiла.

– …А юнаковi – ще пива, еге ж, Станку?

І, не чекаючи пiдтвердження, Ілiяш вiдправив служницю рухом руки.

Станко крадькома повернувся – поруч на стiнi був прибитий гладенький щит.

У курнiй i подекуди вкритiй вм’ятинами поверхнi щита вiдбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, iз недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зi сталевим блиском у примружених очах i родимкою на правiй щоцi… Вiн згадав, як почервонiла Вiла, i чомусь почервонiв теж.

– О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-итi! – заспiвав тут же Ілiяш i вiв далi без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свинi в зуби… Або кабану пiд хвiст, кому як бiльше подобаеться… А чому, спитаю я тебе, справжнi чоловiки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжнi чоловiки, тобi скiльки рокiв, до речi?

– Шiстнадцять, – вiдповiв Станко, який вiд несподiванки не здогадався додати собi рiк або два.

Ілiяш здивувався:

– Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?

Станко насупився. Ілiяш, звичайно, базiка i пустодзвiн, але i в жартах слiд знати мiру…

Намагаючись триматися подалi вiд Ілiяша, до столу бочком наблизилася Вiла.

Глечик вина i величезний кухоль пива перекочували з ii тацi на обстругану стiльницю. Станко знову зловив на собi погляд – i вiдвернувся.

– Вип’емо, – Ілiяш хлюпнув вина у свою склянку, так що навколо на столi вiдразу утворилася червона калюжа, – вип’емо на дорiжку… Нехай добрi духи, як то кажуть, «оксамитом – стежку нашу, а ворогам – по п’явцi в кашу»… П’явку iм у зуби, цим собакам-дозорникам! – Ілiяш притишив голос i озирнувся.