Варан

 – Варане, виручай…

Вiн мав до шмаркатоi аристократки почуття не менш вiдразливе, анiж Нiла, – однак не мiг не стати коханiй до помочi.

– Я готовий, – сказав вiн хазяiну, i той миттево все зрозумiв i кивнув:

– По свiтлому колу. Малим ходом. Затямив?

Особистий слуга аристократки – круглощокий тип iз заплилими жиром очима – пiдсадив ii на спину Журбi так вправно, що панночка навiть не замочила сукнi. Усiвшись, вона перш за все вдарила змiйсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову i засичала.

– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяiн, – серпантери – злостивi й небезпечнi тварини.

– Якщо ця тварюка, – повiдомила панянка з незрiвнянною бундючнiстю в голосi, – насмiлиться забризкати менi сукню – мiй батько викупить ii у вас для своеi шкуродернi… Зрозумiло?

Варан посмутнiв, передчуваючи прикру поiздку. Туга пiд ним цiлком подiляла його побоювання – нервово била хвостом по водi, крутила рогатою головою i знай облизувалася роздвоеним язиком.

– Уперед, – сказав Варан найспокiйнiшим голосом, на який тодi мiг здобутись.

І вони рушили.

* * *

– У мого батька п'ять сотень рабiв, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, i коли всi дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене трое коней, ховрашок i своя крилама. У моiй кiмнатi цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв.

– Так, – вiдповiдав Варан, аби хоч що-небудь вiдповiсти.

– А от i брешеш, не мiг ти iх бачити. Ви тут живете серед води й камiння, iсте рибу й нiчого не бачите. А свiт, мiж iншим, великий. Торiк улiтку ми з батьком iздили до краiни вулканiв. Ти знаеш, що таке вулкан?

– Нi.

– І нiколи не дiзнаешся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лiвiй туфельцi.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потiм… Спробуйте рiвнiше держатися в сiдлi.

– Рiвнiше в сiдлi? А ти знаеш, слуго, що я лiтаю верхи на криламi, а це таки важче, нiж хляпати на цих твоiх рептилiях… Менi обiцяно дива пiдводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд iй було рокiв п'ятнадцять – промовила цю реплiку в «камiнному саду» – гротi, де вiдвiдувачi звичайно роззиралися на всi боки, роззявивши роти в захватi. Знизу грот пiдсвiчувало сонце, згори звисали «гiлки» та «квiти» – бiлi вапняковi вiдкладення.